– Томасе!.. Христіане!.. Схаменіться!.. Мати ж лежить поряд!..
– Ти настільки втратив сором, – вів далі сенатор, – що зважуєшся… ні, ти ніколи й не мав ніякого сорому! В цьому місці, за таких обставин ти вимовляєш те ім'я! Твоя нетактовність ненормальна, просто якась хвороблива!..
– Не розумію, чого мені не можна називати ім'я Аліни! – Христіан був такий розлючений, що Герда стежила за ним з дедалі більшим зацікавленням. – Я ні від кого не ховаюся з ним, Томасе. Я наміряюся одружитися з нею, бо хочу мати домівку, лад і спокій. І я забороняю, чуєш, що я кажу, забороняю тобі втручатися в мої справи! Я вільна людина і сам собі господар…
– Ти дурень і більше ніхто! Той день, коли розпечатають духівницю, покаже тобі, наскільки ти сам собі господар! Слава богу, вжито заходів, щоб ти не розтринькав весь материн спадок, як уже розтринькав тридцять тисяч марок. Я порядкуватиму рештками твого капіталу, і на руки ти діставатимеш тільки місячне утримання, даю тобі слово…
– Що ж, тобі краще знати, хто підказав матері таку думку. Я тільки дивуюся, чого мати не доручила цієї справи якійсь ближчій до мене людині, що ставилась би до мене справді по-братньому, а не так, як ти…
Христіан остаточно втратив самовладання, почав говорити те, чого досі ніколи не зважувався виповісти вголос. Схилившись над столом, він без упину тарабанив по ньому зігнутим вказівним пальцем. Вуса його настовбурчились, очі почервоніли, і він пильно, знизу вгору, дивився на брата, що сидів рівний, блідий і теж міряв його примруженими очима.
– Ти ставишся до мене холодно, недоброзичливо й зневажливо – іншого почуття немає в твоєму серці, – вів далі Христіан, і голос у нього був глухий і рипучий водночас, – Скільки я пам'ятаю, від тебе віяло таким холодом, що я завжди мерз у твоїй присутності… Атож, може, це й незвичайний вислів, але я саме так почуваю себе… Ти відштовхуєш мене, відштовхуєш кожним своїм поглядом. А втім, ти майже ніколи й не дивишся на мене. І що тобі дає право на це? Ти також людина і маєш свої вади! У батьків ти завжди був улюбленцем, та коли ти й справді їм ближчий, ніж я, то повинен був перейняти від них хоч трохи їхнього християнського світогляду. І якщо тобі зовсім чужі братні почуття, то бодай крихту християнської любові ти мав би виявити до мене. Але ти такий черствий, що навіть ніколи не провідав мене… жодного разу не провідав, коли я лежав у лікарні в Гамбурзі, з ревматизмом суглобів…
– У мене були важливіші справи, ніж твоя хвороба. Крім того, моє власне здоров'я…
– О ні, Томасе, в тебе здоров'я чудове! Ти б не сидів тут з таким виглядом, якби не був здоровий, як дуб, порівняно зі мною…
– Я, може, хворіший за тебе.
– Ти? Ну, це вже занадто! Тоні, Гердо! Він каже, що хворіший за мене! Чули таке? Може, це ти лежав у Гамбурзі смертельно хворий на ревматизм суглобів?! Може, ти від найменшої зміни в організмі відчуваєш невимовний біль у всьому тілі? Може, це в тебе з лівого боку всі нерви коротші?! Авторитети визнали, що в мене саме така недуга! Може, з тобою трапляється, що ти смерком заходиш до своєї кімнати і бачиш на канапі якогось чоловіка, що киває до тебе, коли насправді там нікого немає?!
– Христіане! – вжахнулася пані Перманедер. – Що ти плетеш!.. Боже, про що ви, властиво, сперечаєтесь? Ніби це якась честь бути хворішому! Якби так, то ми з Гердою, на жаль, теж мали б що сказати!.. І мати лежить поряд!..
– Як ти не розумієш, – гнівно крикнув Томас Будденброк, – що вся ця мерзота – наслідок і виплід твого ледарства, твого длубання в собі! Працюй! Перестань викохувати свої хвороби і базікати про них! Якщо ти збожеволієш – а таке може статися, запевняю тебе, – я не те що не заплачу, а навіть не скривлюся, бо це буде твоя вина, тільки твоя…
– Авжеж, ти не скривишся, навіть як я помру.
– Ти не помрієш, – зневажливо сказав сенатор.
– Я не помру? Ну добре ж! Ми ще побачимо, хто з нас швидше піде на той світ!.. Працюй! А коли я не можу, господи боже мій! Не можу довго робити одне й те саме, стаю хворий від цього. Ти міг працювати, і тепер можеш, ну то й радій, а інших не суди, бо це не твоя заслуга… Бог одним дає силу, а іншим ні… Але в тебе вже така вдача, Томасе, – вів далі Христіан, так само кривлячись, ще нижче схиливши голову й дедалі дужче тарабанячи пальцями по столу. – Ти самовпевнений… Ох, стривай, я не те хотів сказати, не цим тобі дорікаю… Та я не знаю, з чого почати. І те, що я зможу сказати, буде лише тисячною… ні, мільйонною частиною того, що я ношу в серці проти тебе! Ти здобув собі місце в житті, почесне становище, і тепер з вершини своєї величі холодно, свідомо відштовхуєш усе, що хоч на хвилину могло б тебе збентежити й захитати твою рівновагу, бо рівновага для тебе найважливіша. Але, їй-богу, Томасе, є речі куди важливіші за неї! Ти егоїст, ось ти хто! Ще нічого, коли ти лаєшся, кричиш, вергаєш громи. Найгірша твоя мовчанка, найгірше, коли на чиєсь слово ти раптом замикаєшся в собі, ухиляєшся від будь-якої відповідальності, шляхетний і бездоганний, і тоді іншому залишається тільки соромитись своєї незугарності… Ти не знаєш ні співчуття, ні любові, ні покори… Ох! – раптом крикнув він, підняв руки над головою і махнув ними, ніби відштовхував від себе весь світ. – Як мені набридла ця тактовність, і делікатність, і рівновага, і ця велична гідність! Смертельно набридла!..
В цьому останньому вигуку було стільки щирості, обурення й відрази, він виходив з таких глибин серця, що просто приголомшив Томаса. Він аж зіщулився й на хвилину мовчки, втомлено опустив очі.
– Я став таким, як є, – врешті озвався він схвильованим голосом, – бо не хотів стати таким, як ти. Коли я несамохіть тебе уникав, то лише тому, що мушу остерігатися тебе, бо ти, вся твоя істота, небезпечні для мене, кажу тобі правду. – Сенатор на мить замовк, тоді озвався уже впевненіше: – А втім, ми відійшли від теми. Ти виголосив цілу промову про мою вдачу… Трохи плутану промову, та, може, в ній є зерно правди. Але тепер ідеться не про мене, а про тебе. Ти плекаєш думку про одруження, а я хотів би переконати тебе, що саме з таким одруженням нічого в тебе не вийде. По-перше, відсотки, які я зможу тобі виплачувати, не вельми високі…