– Так, любий Жане, я йду!
Слова ці прозвучали так природно й безпосередньо, що потім усім здавалося, ніби й вони чули голос покійного консула, який покликав хвору.
Приїхав Христіан – з Гамбурга, де він, мовляв, залагоджував якісь справи, – посидів у кімнаті хворої, дуже швидко вийшов звідти, потер лоба і, водячи навкруги очима, сказав:
– Як страшно… Страшно… Я більше не можу.
З'явився також пастор Прінгсгайм, зміряв сестру Леандру холодним поглядом і переливчастим голосом почав молитися коло ліжка хворої.
А потім настало коротке полегшення, проблиск життя. Спала гарячка, стих біль, хвора ніби подужчала, сказала кілька лагідних слів, сповнених надії, які викликали сльози радості на очах у дітей.
– Ми її. врятуємо, ось побачите, врятуємо, незважаючи ні на що! – сказав Томас Будденброк. – Вона ще святкуватиме з нами різдво, і ми не дамо їй так хвилюватися, як вона завжди хвилюється…
Та вже другої ночі, тільки-но Герда і її чоловік лягли спати, пані Перманедер покликала їх на Менгштрасе. Хвора боролася зі смертю. Вітер підхоплював холодний дощ і періщив ним у шибки.
Коли сенатор з дружиною зайшли до кімнати, освітленої свічками, що горіли в двох свічниках на столі, там уже були обидва лікарі. Христіана також покликали з його кімнати, і він сидів збоку, спиною до ліжка, низько схилившись і підперши голову обома руками. Чекали на брата хворої, консула Юстуса Крегера, по якого вже теж послали.
Пані Перманедер і Еріка Вайншенк, тихо схлипуючи, стояли в ногах ліжка. Сестрі Леандрі й мамзель Зеверін не було вже чого робити, і вони сумно дивилися на обличчя хворої.
Вона лежала горілиць. Під голову їй підкладено було кілька подушок. Руки її, гарні, помережані блакитними жилками руки, тепер уже такі худі й виснажені, швидко, безперервно, аж тремтячи з поспіху, гладили ковдру. Голова в білому чепчику ненастанно, з моторошною ритмічністю хиталася з боку в бік. Губи ЇЇ ніби втягло всередину, рот розтулявся й знову стулявся з кожною болісною спробою хапнути повітря, а запалі очі блукали навколо, благаючи допомоги, і час від часу з страшною заздрістю спинялися на комусь із присутніх, що були здорові, вільно дихали, жили, а їй не могли вже нічим допомогти, хіба що скласти останню данину любові – дивитися на її муку. А ніч поволі спливала, не приносячи ніякої зміни.
– Скільки це може тривати? – тихо запитав Томас Будденброк і потяг старого доктора Грабова в другий кінець кімнати, поки доктор Ланггальс робив хворій якийсь укол.
Пані Перманедер, затуляючи хусточкою рота, теж пішла за ними.
– Невідомо, любий сенаторе, – відповів доктор Грабов. – Кінець може настати й за п'ять хвилин, а може відтягтися на кілька годин… Не можу нічого сказати. Маємо так звану водяну пухлину… набряк…
– Я знаю, – сказала пані Перманедер у хусточку, і по щоках у неї потекли сльози. – При запаленні легень таке часто буває… У пухирцях легень збирається рідина, і коли стан погіршується, хворий не може більше дихати… Так, я знаю…
Сенатор згорнув руки, позирнув у бік ліжка й прошепотів:
– Як вона, сердешна, мучиться!
– Ні! – відповів доктор Грабов так само тихо й так авторитетно, що на його довгобразому, лагідному обличчі з'явилися рішучі зморшки. – Це тільки так здається, повірте мені, любий друже, тільки здається! її свідомість дуже затьмарена… Те, що ви бачите, здебільшого рефлекторні рухи, повірте мені…
– Дай боже, – сказав Томас.
Але й дитина по очах хворої впізнала б, що вона при нам'яті і все відчуває…
Вони знову посідали… Консул Крегер також прийшов уже і, спершись на головку палиці, з почервонілими очима, сидів коло сестриного ліжка.
Хвора почала ще дужче метатися. Моторошний неспокій, невимовний страх і горе, почуття фатальної самоти і безмежної безпорадності, здавалось, цілком оволоділи цим приреченим на смерть тілом. Її очі, жалібні, сповнені скарги, благання й розпачу очі, під час ненастанного Судомного похитування голови то заплющувались, ніби навіки, то витріщалися так, що жилки на білках наливалися кров'ю. А свідомість ніяк не покидала її!
Зразу після третьої Христіан підвівся.
– Я більше не можу, – заявив він і, спираючись на меблі, пошкутильгав до дверей.
Еріка Вайншенк і мамзель Зеверін, мабуть, заколисані монотонним стогоном, поснули на стільцях і аж порожевішали вві сні.
О четвертій годині стало ще гірше. Хвору трохи підвели й витерли їй з чола піт. Вона вже ледве дихала і була охоплена ще більшим страхом.
– Заснути!.. – простогнала вона. – Якогось порошку!
Та лікарі й не думали присипляти її.
Раптом вона знову, як уже раз було, почала відповідати на питання, що їх ніхто не чув:
– Так, Жане, вже недовго!.. – А відразу по тому – Так, люба Кларо, йду!..
І боротьба відновилася. Але чи й далі це була боротьба зі смертю? Ні, тепер хвора змагалася з життям за смерть.
– Я хочу… – хрипіла вона. – Я вже не можу… Заснути!.. Панове, змилосердитеся! Дайте заснути!..
Від цього "змилосердьтеся" пані Перманедер голосно заридала, а Томас стиха застогнав, обхопивши голову руками. Та лікарі знали свій обов'язок: за всяких обставин і якомога довше підтримати для родичів це життя, а наркотичні засоби негайно вкоротили б його без ніякого опору. Лікарі не на те існують, щоб наближати смерть, а щоб за будь-яку ціну зберігати життя. За це промовляли релігійні й моральні засади, про які вони вдосталь наслухалися в університетах, – навіть якщо цієї хвилини й не думали про них… Тому вони всіма засобами підтримували серце і, кілька разів викликаючи нудоту, на якийсь час полегшували хворій страждання.
О п'ятій годині страшне змагання досягло межі. Пані Елізабет, судомно випроставшись, витріщивши очі, скидала руки, ніби шукала якоїсь опори або рук своїх ближніх, простягнених їй на допомогу, і весь час відповідала на поклики, що, здавалось, линули до неї з усіх боків, щораз численніші й настійливіші, чутні тільки їй. Можна було подумати, що десь тут, у кімнаті, є не тільки її покійний чоловік і дочка, а й батьки, свекри та багато інших померлих родичів. Вона називала такі імена, що присутні не зразу здогадувалися, кого з небіжчиків вона кличе.
– Так! – гукала вона і оберталася то в той, то в інший бік. – Я вже йду!.. Зараз.;. Негайно!.. Так… Не можу… Якогось порошку, панове!..