Томас здвигнув плечима.
– Ти здвигаєш плечима, Томе… Отже, ти ладен стерпіти все, допустити, щоб те сміття довело свою чорну справу до кінця? Треба щось зробити! Його не повинні засудити… Ти ж права рука бургомістра… Боже мій, невже сенат не може його відразу помилувати?.. Я тобі скажу… перед тим як прийти до тебе, я хотіла кинутись до Кремера і благати його, щоб він втрутився в цю справу, вжив якихось заходів… Він же начальник поліції…
– Що за дурні вигадки, серце моє!
– Дурні вигадки, Томе?.. А Еріка? А дитина? – сказала вона й благально підняла до нього муфту, в якій були сховані її руки. Тоді замовкла й опустила руки; рот її розтягнувся, підборіддя зморщилося й затремтіло, з-під опущених він викотилися дві сльози, і вона тихо додала: – А я?..
– О Тоні, courage! – сказав сенатор, вражений і зворушений її безпорадністю. Він присунувся ближче і заспокійливо погладив її по волоссю. – Ще не все втрачено. Він же ще не засуджений. Може, все скінчиться добре. Поки що треба внести заклад. Я, звичайно, не відмовляюся. А крім того, Бреславський такий спритний…
Вона, плачучи, похитала головою.
– Ні, Томе, добре не скінчиться, я цьому не вірю. Вони засудять його й посадять, а тоді для Еріки, для дитини й для мене настануть важкі часи. Її посагу вже немає, пішов на опорядження дому, на меблі, на картини… Коли ж усе продати, то вернеться заледве четвертина… А платню ми завжди витрачали… Вайншенк нічого не відкладав. Ми знову переберемося до матері, якщо вона дозволить, і чекатимем, поки його випустять… А тоді буде, мабуть, ще гірше, бо куди ми дінемося?.. Доведеться сидіти на камінні, – сказала вона, схлипуючи.
– На камінні?
– Атож, є такий вислів… образний… Ох ні, я не вірю в добрий кінець. Надто багато вже на мене звалилося всякого лиха… Не знаю, чим я так завинила… Але я вже не маю ніякої надії. Тепер Еріку спіткав те, що колись спіткало мене з Грюнліхом і Перманедером… І ти матимеш нагоду сам побачити, зблизька побачити, як то буває, коли приходить біда і ні за що ні про що звалюється на людину! Ну що мені робити, га? Чуєш, Томе, що мені робити? – запитала вона і жалібно підняла на нього великі заплакані очі. – Хоч що б я надумала зробити, все кінчається крахом, сходить нанівець… А я хочу тільки добра, бог мені свідок!.. Я завжди так щиро прагнула чогось домогтися в житті, хоч якоїсь шани… А тепер і це завалилося. Останнє… Отакий кінець…
Прихилившись до сенаторової руки, якою він лагідно обіймав її, Тоні плакала над своїм змарнованим життям, над останньою розбитою надією.
Через тиждень директора Гуго Вайншенка засудили на три з половиною роки ув'язнення і відразу взяли під варту.
Зала суду під час процесу була повна-повнісінька. Адвокат доктор Бреславський з Берліна промовляв як бог. Маклер Гош потім тижнями шипів і захлинався з захвату, згадуючи ту іронію, той пафос, те вміння зворушити людей, а Христіан Будденброк, що також побував на процесі, ставав у клубі за стіл, клав перед собою купу газет замість справи і майстерно копіював адвоката. Крім того, він заявив удома, що юриспруденція – найкращий фах і що то був би фах якраз для нього… Навіть сам прокурор, доктор Гагенштрем, відомий естет, у приватних розмовах признавався, що виступ Бреславського дав йому справжню насолоду. Проте хист славнозвісного адвоката не завадив місцевим юристам, поплескавши його по плечу, добродушно заявити, що їх він не обдурить…
Коли розпродали речі після арешту директора Гуго Вайншенка, в місті почали забувати про нього. Лише дами Будденброк із Брайтештрасе призналися в четвер за родинним обідом, що з першого ж погляду на цього чоловіка, особливо на його очі, зрозуміли, що з ним не все гаразд, що в його вдачі немало вад і що добра з нього не буде. Тільки з тактовності, як тепер виявилось, зайвої, вони тоді промовчали про свої сумні спостереження.
ЧАСТИНА ДЕВ'ЯТА
Розділ перший
Вийшовши слідом за старим доктором Грабовим і молодим доктором Ланггальсом, нащадком відомої родини, що десь уже з рік мав практику в місті, з материної спальні до їдальні, сенатор Будденброк зачинив за собою двері.
– Я попрошу вас ще на хвилинку затриматись, панове, – сказав він і повів їх сходами вгору, а там через коридор і ротонду до кімнати з краєвидами, де вже було напалено, бо надворі віяв вологий, холодний осінній вітер. – Ви розумієте моє хвилювання… Сідайте. Заспокойте мене, коли можете!
– Та ну вас, любий сенаторе! – відповів доктор Грабов. Він уже зручно вмостився в кріслі, устромивши підборіддя в пишну краватку і притиснувши обома руками криси капелюха до живота, тим часом як доктор Ланггальс, кремезний брюнет із гострою борідкою, настовбурченим чубом, гарними очима й пихатим виразом обличчя, поставив циліндр біля себе на килим і мовчки роздивлявся на свої незвичайно маленькі руки, зарослі чорним волоссям. – Поки що немає ніякісіньких підстав дуже тривожитися. Смію запевнити вас, що пацієнтка з таким відносно стійким організмом, як наша шановна пані Елізабет… За багато років я вже добре взнав цю стійкість, просто дивовижну, як на її вік…
– Ото ж бо й воно, як на її вік, – стривожено мовив сенатор, поволі покручуючи кінчик довгого вуса.
– Звичайно, я не кажу, що ваша люба матуся завтра ж таки зможе вийти на прогулянку, – вів далі доктор Грабов лагідним голосом. – На вас вона теж не справила такого враження, пане сенатор. Годі заперечити, що за добу катар дуже загострився. І не вельми мені сподобалось, що вчора ввечері її морозило, а сьогодні в боці почало поколювати й почастішав віддих. Та й гарячка є… о, невеличка, але все-таки є. Одне слово, любий сенаторе, треба погодитися з прикрим фактом, що трохи зачеплена легеня…
– Отже, запалення легень? – запитав сенатор, переводячи погляд з одного лікаря на другого.
– Так, пневмонія, – потвердив доктор Ланггальс, поважно й коректно вклонившись.
– Авжеж, легке запалення правої легені, – мовив домашній лікар, – яке треба буде не гаючись старанно локалізувати…
– То є таки чого боятися? – Сенатор, затамувавши подих, пильно дивився йому в обличчя.
– Боятися? О! Насамперед нам треба, як я вже сказав, подбати про те, щоб припинити розвиток хвороби, зменшити кашель і збити гарячку… Ну, тут хінін своє зробить… І ще одне, любий сенаторе… Не лякайтесь окремих симптомів, добре? Часом би трохи збільшилась задуха або вночі почалося марення чи, може, вранці й мокротиння… таке, знаєте, червонувато-буре, з кров'ю… Все це цілком логічні, при цій хворобі нормальні явища. Попередьте також нашу милу шановну мадам Перманедер, що так віддано доглядає хвору… A propos, як її здоров'я? Я зовсім забув запитати, як у неї останнім часом із шлунком…