Отут і ріс Кай без материнського догляду – бо графиня померла, народивши його, а хатню роботу в графа порала якась "стара жінка, – ріс дико, мов тварина, серед курей і собак, і тут побачив його Ганно Будденброк; здалеку, дуже несміливо дивився він, як Кай стрибав серёд грядок капусти, мов кролик, борюкався з цуценятами і своїми вистрибами лякав курей.
Знову зустрілися вони в класі, і спершу Ганно так само боязко поглядав на здичавілого малого графа. Але недовго. Непомильне чуття допомогло йому побачити крізь непоказну оболонку біле чоло, маленькі уста, довгасті блакитні очі, що дивилися на світ з якимось гнівним. відчуженням, і він пройнявся глибокою симпатією до цього хлопця, єдиного з усіх товаришів. Проте Ганно був надто стриманий і несміливий, щоб першому зав'язати приязні стосунки, і якби не безоглядна ініціатива малого Кая, хлопці, мабуть, залишилися б чужі один одному. Спершу бурхливий Каїв натиск навіть злякав малого Йоганна. Цей занедбаний хлопець з таким запалом і з такою наступальною мужністю домагався прихильності тихого, елегантно одягненого Ганно, що не було сили йому опертися. Щоправда, в навчанні Кай не міг нічим допомогти своєму товаришеві, бо його непогамовно волелюбна вдача так само не приймала таблиці множення, як і мрійливо-неуважна натура малого Будденброка; зате він дарував йому все, що мав: скляні кульки, дерев'яні дзиги, ба навіть погнутого олов'яного пістолета – найбільший свій скарб… На перервах, тримаючи Ганно за руку, він розповідав йому про свій дім, про цуценят і курей, а після уроків, хоч Іда Юнгман з пакуночком бутербродів уже чекала на свого вихованця під дверима школи, щоб іти з ним на прогулянку, намагався провести його якомога далі. При тій нагоді він дізнався, що малого Будденброка вдома звуть Ганно, і відразу ж присвоїв собі право називати його не інакше, як цим пестливим ім'ям.
Одного разу він захотів, щоб Ганно, замість гуляти на Млиновому валу, пішов з ним на хутір його батька подивитись на морських свинок, які щойно народилися, і врешті Іда Юнгман піддалася проханню хлопців. Отож вони помандрували у графові володіння, оглянули купу гною, город, собак, курей і морських свинок, а тоді зайшли й до будинку, де на першому поверсі в низькій, довгій кімнаті граф Ебергард, взірець упертого самітника, читав біля грубого селянського столу і неприязно запитав, чого їм треба…
Після цього Іда Юнгман ні за що не погоджувалась піти туди ще раз: вона рішуче заявила, що коли вже хлопці хочуть бути разом, то хай краще Кай приходить до Ганно. Так малий граф уперше із щирим захопленням, але без будь-якого страху, переступив поріг розкішного житла свого приятеля. Відтоді він почав приходити дедалі частіше, і хіба що іноді взимку через глибокий сніг не зважувався ще раз здолати довгу дорогу, щоб побути кілька годин з Ганно Будденброком.
Вони сиділи в просторій дитячій кімнаті на третьому поверсі і разом готували уроки. Серед задач бували такі довгі, що доводилося списувати грифельну дошку з обох боків додаванням, відніманням, множенням і діленням, щоб одержати врешті нуль; коли ж виходило щось інше, то десь трапилась помилка, яку треба було шукати та й шукати, поки не виловиш лиху бестію і не знищиш; добре ще, як вона десь на кінці, а то мусиш переписувати майже все. Потім вони бралися до німецької граматики, вчили ступені порівняння і рівно, стовпчиком записували придумані приклади, як-от: "Ріг прозорий. Скло прозоріше. Повітря найпрозоріше". І, нарешті, діставали зошити з диктантами й аналізували речення, де легко можна було помилитися й написати глуху приголосну замість дзвінкої. А коли все кінчали, то складали книжки й зошити, вмощувалися на підвіконні, й Іда починала їм читати казки…
Вона, добра душа, читала їм про кота-воркота, про чоловіка, що ніяк не міг навчитися страху, про Поплигайка, Рапунцель і жаб'ячого короля – читала терпляче, низьким голосом, приплющивши очі, бо вже знала ті казки майже напам'ять і тільки машинально перегортала сторінки послиненим вказівним пальцем.
Те читання мало дивні наслідки: у малого Кая прокинулась потреба, наслідуючи книжку, й самому щось розповідати, і це було дуже до речі, бо скоро вони вже знали геть усі друковані казки, та й Іді часом треба було давати перепочинок. Спершу Каєві історії були прості й короткі, але згодом почали ускладнюватися, ставали дедалі сміливіші. Цікавості їм додавало й те, що вони були не зовсім вигадані, а виходили з дійсності, тільки показували її в незвичайному, таємничому світлі… Найдужче Ганно любив слухати розповідь про лихого, але могутнього чарівника, що полонив прекрасного, розумного принца на ім'я Йозефус, обернувши його в строкатого птаха, і своїми підступними витівками мучив усіх людей. Але вже виростав десь далеко вибранець, що на чолі непереможної армії собак, курей та морських свинок безстрашно вирушить на чарівника й ударом меча визволить принца, весь світ, а надто Ганно Будденброка. Тоді принц, звільнений від чарів, повернеться до свого королівства і зробить Ганно з Каєм своїми найближчими помічниками…
Сенатор Будденброк, мимохідь зазираючи в дитячу кімнату, бачив хлопців разом і не заперечував проти їхньої дружби, бо не важко було помітити, що вона обом їм дає користь. Ганно впливав яа свого приятеля заспокійливо, приборкував і пом'якшував його буйну натуру. Кай ніжно любив Ганно, захоплювався його білими руками і, щоб зробити йому приємність, підставляв свої руки панні Юнгман, яка вишаровувала їх щіткою та. милом. А якщо Ганно в свою чергу переймав від малого графа трохи жвавості й непогамованості, то сенатор був тільки радий цьому, бо розумів, що сама жіноча опіка, під якою виростав Ганно, не вельми сприяла розвиткові в ньому чисто чоловічих рис характеру.
Вірність і відданість доброї Іди Юнгман, що вже понад тридцять років служила Будденброкам, не можна було оплатити ніякими грішми. Попереднє покоління вона вигляділа й виростила, не шкодуючи своєї сили, але Ганно вже просто не спускала з рук, оточувала ніжністю і турботою, обожнювала і в своїй наївній, проте непохитній вірі в його абсолютно виняткове, привілейоване становище в світі не раз доходила до абсурду. Коли йшлося про його потреби, вона виявляла дивне, часто навіть прикре зухвальство. Наприклад, купуючи щось у кондитерській, вона ніколи не забувала безцеремонно сягнути до котроїсь із ваз на прилавку і безкоштовно взяти гостинця для Ганно: це ж тільки честь для власника крамниці! А перед цікавою вітриною відразу починала своєю західнопрусською говіркою лагідно, але настійливо просити, щоб люди дали місце її вихованцеві. Атож, Ганно вона вважала такою винятковою істотою, що жодна дитина не гідна була наблизитись до нього. Тільки у випадку з Каєм взаємна приязнь хлопців виявилася дужча за її недовіру; а ще трохи підкупив її графський титул. Та якщо на Млиновому валу, коли вона сиділа з Ганно на лавці, до них підсідали інші діти з своїми виховательками, панна Юнгман майже відразу підводилась і, звертаючи на пізню пору чи протяг, ішла геть. Пояснення, яке вона давала тоді Ганно, мало викликати в ньому уявлення, що всі його ровесники заражені золотухою і "гнояками", – тільки він ні, Звичайно, від таких пояснень хлопець не ставав довірливіший і товариськіший – а якраз цього йому бракувало.