Яка ж гарна думка спала Дельманові! Усі вихваляють його, і ніхто не збирається йти, поки не скінчиться концерт. Гості сидять у салоні, стоять у коридорі, слухають музику, балакають…
Томас Будденброк стоїть із Стефаном Кістенмакером, сенатором Гізеке та будівничим Фойгтом біля дверей до кімнати для курців, неподалік від сходів на третій поверх. Стоїть, прихилившись до стіни, часом докидає слово до загальної розмови, але здебільшого мовчки дивиться понад поруччя в порожнечу. Спека стала ще важча, ще гнітючіша, але, може, скоро піде дощ, бо по скляній стелі перебігають тіні – видно, на небі з'явилися хмари. Атож, тіні набігають так швидко, що мінливе, миготливе освітлення сходової клітки ріже очі. Блиск позолоченого ліплення, мідної люстри й музичних інструментів то пригасає, то за мить знову спалахує… Тільки раз тінь затрималася трохи довше, і в скляну стелю через чималі проміжки щось п'ять, шість чи сім разів стукнуло – напевне, кілька градин. Потім сонячне світло знову залляло дім згори донизу.
Буває такий стан депресії, коли все, що звичайно сердить ндс або викликає здорову реакцію невдоволення, раптом налягає нам на душу тугою, глухою, мовчазною журбою… Так журили Томаса і поведінка малого Йоганна, і почуття, які будило в його серці свято, а ще дужче журило те, що багатьох почуттів, хоч як йому хотілося, він уже викликати в собі не міг. Не раз він пробував підбадьоритись, глянути на все іншими, веселішими очима, вмовити себе, що це чудовий день, який неодмінно має надати йому піднесеного, радісного настрою. Та хоч гук інструментів, гомін голосів і вигляд безлічі гостей збуджували його нерви і разом із згадками про минуле, про батька, часом трохи розчулювали, та все ж переважало інше почуття: йому було смішно й прикро від цієї незугарної, спотвореної акустикою музики, від цих людей, захоплених банальними балачками про курс на біржі і прохані обіди… І ця суміш розчулення й відрази просто вкидала його в тупий розпач…
О чверть на першу, коли програма оркестру вже закінчувалася, сталась одна подія, що аж ніяк не порушила свята і навіть нікому не впала в око, проте змусила господаря на кілька хвилин залишити гостей, оскільки мала діловий характер. А саме: коли музика на хвилину затихла перед наступним номером, на парадних сходах з'явився страшенно збентежений такою кількістю людей наймолодший учень з контори, низенький, горбатий хлопець. Червоний як рак, ще дужче втягнувши голову в плечі, ніж звичайно, він намагався прибрати невимушеної пози і неприродно вимахував довгою тонкою рукою. В другій руці він тримав згорненого папірця. То була телеграма. Підіймаючись сходами, хлопець несміливо шукав очима господаря, а помітивши його нагорі, почав пробиратись туди крізь натовп, хапливо перепрошуючись.
Бентежився він дарма, бо ніхто не звертав на нього уваги. Гості розступалися, не припиняючи розмови й не дивлячись на нього, і навряд чи хто й помітив, як він, уклонившись, віддав телеграму сенаторові і як той відразу ж відійшов від Кістенмакера, Гізеке й Фойгта, щоб прочитати її. Навіть сьогодні, коли приходили майже самі тільки вітальні телеграми, Томас Будденброк не зраджував своїх правил: у робочий час кожну депешу мали негайно вручати йому, хоч би де він тоді був.
На третьому поверсі коридор завертав убік, до чорного ходу, де були ще одні двері до зали. Навпроти сходів зяяв колодязь ліфта, яким з кухні підіймали їжу, а поряд під стіною стояв великий стіл, де служниця звичайно чистила столове срібло. Тут сенатор спинився і, обернувшись спиною до горбатого учня, розпечатав телеграму.
Раптом він так витріщив очі, що кожен, хто б його побачив тієї миті, нажахано відсахнувся б; він так швидко й судомно хапнув повітря, що в горлі йому пересохло. Він закашлявся.
Йому стало сили сказати: "Можеш іти", але гомін у коридорі заглушив його слова.
– Можеш іти, – ще раз мовив він, та на другому слові голос його зірвався, і він докінчив пошепки.
Оскільки сенатор не рухався, не обертався, не давав ніякого знаку, горбатий учень якусь хвилину нерішуче переступав з ноги на ногу. Тоді ще раз чудернацько вклонився і рушив униз чорним ходом.
Сенатор Будденброк і далі стояв біля столу. Руки його з розгорненою телеграмою безсило звисали донизу, він швидко й натужно дихав ледь розтуленим ротом, груди важко підіймалися й опускались, а голова безперестанку трусилася, як при паралічі.
– Невеликий град… Невеликий град… – бездумно проказував він.
Та врешті віддих його став глибший, спокійніший, груди почали здійматися повільніше, очі затягло каламутною поволокою втоми, майже цілковитої знемоги, і, важко киваючи головою, сенатор рушив з місця.
Він відчинив двері до зали й зайшов туди. Звісивши голову, поволі ступаючи блискучою, як дзеркало, підлогою, він перетнув величезну кімнату й опустився на канапу в кутку біля вікна. Тут було тихо й прохолодно. З садка долинало хлюпання фонтана, в шибку билася муха, а з сіней чути було тільки глухий гомін.
Консул знесилено поклав голову на валик канапи й заплющив очі.
– Може, так воно й краще… так воно й краще… – промурмотів він півголосом, тоді глибоко відітхнув і ще раз сказав, уже заспокоєно й полегшено: – Авжеж, так воно й краще!
Хвилин із п'ять він лежав розслаблений, утихомирений. Потім випростався, склав телеграму, сховав до нагрудної кишені сурдута і встав, наміряючись іти до гостей.
Але тієї ж миті застогнав з огиди й опустився назад на канапу. Музика… Знову музика, ідіотський галас, що мав означати галоп; литаври й тарелі завдавали ритм, якщо не дотримувались інші інструменти, то надто поспішаючи, то спізнюючись. То була настирлива, нестерпна в своїй наївній безпосередності какофонія: тріск, гуркіт, дзенькіт, пронизуваний нестямним свистом флейти-пікколо…
Розділ шостий
– О Бах! Себастьян Бах, шановна пані! – вигукував Едмунд Пфюль, органіст Марийської церкви, міряючи салон сягнистим кроком.
Герда сиділа біля рояля, підперши рукою голову, і всміхалася, а Ганно слухав, примостившись у кріслі і обхопивши руками коліно.
– Звичайно, ви маєте слушність… Це завдяки йому гармонія перемогла контрапункт… Так, це він створив сучасну гармонію! Але як? Сказати вам як? Далі розвинувши контрапунктний стиль, – ви знаєте це не гірше за мене! То в чому ж полягає животворний принцип цього розвитку? В гармонії? О ні! Де там! Тільки в контрапункті, шановна пані! В контрапункті!.. До чого, питаю вас, довели б необмежені експерименти в гармонії? Я застерігаю… доки мій язик слухається мене, застерігаю від довільних експериментів у гармонії!