Ганно був тендітний і досить високий як на свій вік.
Русяве, ледь хвилясте, дуже м'яке волосся після хвороби почало надзвичайно швидко рости і скоро спадало вже аж на плечі, що тонули в згортках широкої, схожої на фартушок дитячої сукенки. У хлопцеві виразно проступала родинна схожість. З самого початку видно було, що руки в нього будденброківські: широкі, трохи закороткі, але дуже гарні; ніс достеменно такий, як у батька й прадіда, хоч ніздрі начебто мали стати ще витонченіші. Зате в нижній частині обличчя, довгастій і вузькій, не було нічого ні будденброківського, ні крегерівського, її хлопець успадкував від материного роду, а надто вуста, що вже тепер стискалися якось болісно й тривожно… Згодом ті вуста дедалі дужче личили до виразу його дивовижних, золотаво-брунатних очей, обведених синюватими тінями…
Так почав своє життя малий Ганно: батько дивився на сина із стриманою ніжністю, мати дбайливим оком стежила, щоб він був доглянутий і вбраний, тітка Антонія обожнювала його, а бабуся Елізабет і дядько Юстус обдаровували олов'яними солдатиками та дзигами. І коли на вулиці з'являвся його гарненький візочок, люди дивилися на нащадка Будденброків з цікавістю й надією. Поки що його гляділа нянька, шановна мадам Дехо, але вже вирішено, що в новому будинку її заступить Іда Юнгмаи, а пані Елізабет пошукає собі іншу помічницю…
Сенатор Будденброк здійснив свої плани. Він без жодних труднощів придбав ділянку на Рибальській, а будинок на Брайтештрасе, за продаж якого відразу ж з понурою міною взявся маклер Гош, купив Стефан Кістенмакер: родина в нього росла, а він з братом заробляв на червоному вині добрі гроші. Будівництво доручили панові Фойгтові, і невдовзі по четвергах, у родинному колі, вже можна було, розгорнувши докладне креслення, помилуватися чудовим майбутнім домом; каріатидами з пісковика, що підтримували закритий балкон, пласким дахом, про який Клотільда протягло й радісно зауважила, що там можна буде пити каву після обіду… Навіть з нижніми приміщеннями на Менгштрасе, які мали спорожніти, бо сенатор вирішив перенести на Рибальську й свою контору, теж усе владналося швидко і якнайкраще: їх винайняло міське товариство страхування майна від пожежі.
Настала осінь, старий сірий будинок обернувся в купу уламків, а як минула зима, над його просторими льохами почав здійматися новий дім Томаса Будденброка. В місті не було цікавішої теми: "Оце-то будинок! Класний! Найкращий на всю околицю! Ліпшого, мабуть, і в Гамбурзі немає! Але ж і коштує, либонь, добру купу грошей. Старий консул напевне не пішов би на таке марнотратство…"
Сусіди в будинках із шпичастими дахами стояли біля вікон, дивилися, як на риштуванні працюють робітники, раділи, що будівля росте, як з води, і вгадували, коли відбудеться освячення нового дому.
Нарешті той день настав, і відсвятковано його за всіма звичаями. Нагорі, на пласкому даху, старший муляр виголосив промову, а скінчивши, кинув через плече пляшку шампанського; водночас між піднятими прапорами загойдався на вітрі важкий вінок з троянд і гілля, перев'язаний барвистими стрічками. Потім у сусідній корчмі для всіх робітників накрито святковий стіл: пиво, бутерброди, сигари. Сенатор Будденброк з дружиною і маленьким сином, якого несла на руках мадам Дехо, пройшов поміж столами в низькому приміщенні і подякував робітникам, що пили за його здоров'я.
Надворі Ганно знову посадили у візочок, і Томас з Гердою перейшли на другий бік вулиці, щоб ще раз глянути на червоний фасад з білими каріатидами. Там, перед маленькою квітковою крамничкою з вузькими дверима І скромною вітриною, де на зеленій скляній підставці видніло кілька горщиків з лілеями, стояв Іверсен, господар крамнички, білявий велетень у вовняній куртці, і його дружина, набагато тендітніша, з смаглявим, південного типу обличчям. Вона тримала однією рукою чотири– чи п'ятирічного хлопчика, другою гойдала візочок, де спало немовля, і, видно, була знову при надії.
Іверсен низько й незграбно вклонився, а його дружина, не перестаючи гойдати візочок, спокійно й пильно роздивлялася чорними довгастими очима на Герду, що наближалася до неї під руку з чоловіком.
Томас спинився й показав паличкою на вінок угорі.
– Гарно ви його сплели, Іверсене!
– То не я, пане сенатор. То робота моєї жінки.
– Ага! – тільки й мовив сенатор, ледь закинув голову і глянув на пані Іверсен ясним, відвертим, приязним поглядом. Тоді, ні слова більше не сказавши, попрощався ввічливим помахом руки,
Розділ шостий
Якось у неділю, на початку липня, – сенатор Будденброк уже з місяць жив у новому будинку, – пані Перманедер підвечір навідалась до брата. Вона поминула холодний мурований вестибюль з барельєфами за мотивами Торвальдсена[65], звідки праворуч вели двері до контори, подзвонила в двері ліворуч, які можна було відчинити з кухні, натиснувши на гумову кульку, і в просторому передпокої, де коло сходів стояв ведмідь, Тібуртіусів подарунок, довідалась від служника Антона, що сенатор ще працює.
– Чудово, – мовила Тоні. – Дякую, Антоне, я піду до нього.
Але вона спершу поминула двері до контори й пройшла трохи далі праворуч, туди, де вгору здіймалася грандіозна сходова клітка. На другому поверсі її оточувало лите чавунне поруччя, а на третьому вона переходила в простору галерею з білими колонами, що виблискували позолоченими капітелями; з моторошної висоти скляної стелі звисала величезна позолочена люстра.
– Аристократично! – вдоволено мовила пані Перманедер, дивлячись на цю осяйну розкіш, яка для неї була просто втіленням сили, блиску й тріумфу Будденброків. Та враз похопилася, що прийшла сюди з сумною справою, і поволі рушила до входу в контору.
Томас був там сам, сидів на своєму місці біля вікна й писав листа. Він скинув очі, звів брову і простяг сестрі руку.
– Добрий вечір, Тоні, що скажеш доброго?
– Ох, доброго мало, Томе!.. Знаєш, твоя сходова клітка просто чудова}.. А ти сидиш тут потемки й пишеш?
– Так… дуже нагальний лист. То, кажеш, доброго мало? Ну, так чи інак, вийдімо в садок, там приємніше. Ходімо.
Коли вони йшли передпокоєм, з другого поверху долинуло тремтливе скрипкове адажіо.