На ньому чорний сурдут – з консулового плеча, – чоботи, намащені дьогтем, і синій вовняний шарф, обмотаний круг шиї. В руці, худій, червоній руці, він тримає великий букет бляклих, уже трохи переквітлих троянд, що помалу осипаються на килим. Він блимає маленькими запаленими очима і, мабуть, нічого не бачить… Він спиняється в дверях, тримаючи перед собою троянди, і відразу починає промову. Пані Елізабет після кожного слова підбадьорливо киває йому і часом помагає якою реплікою, консул дивиться на нього, звівши біляву брову, а дехто, наприклад, пані Перманедер, затуляє хусточкою рота.
– Я бідний чоловік, шановне панство, але маю чутливе серце, і коли в домі господаря мого консула Будденброка радість і щастя, то я й собі радію всією душею, бо завше бачив від нього саму тільки ласку. Отож я й прийшов від щирого серця привітати пана консула, і ласкаву пані, і всю достойну родину, і хай дитина росте здорова, бо ви заслужили того перед богом і людьми, таких хазяїв, як консул Будденброк, не багато знайдеться, він має добре серце, і господь за все йому віддасть…
– Добре, Гроблебене! Гарно сказано! Щиро вам дякую! Але нащо було купувати троянди?
Проте Гроблебен ще не скінчив, він натужує свій плаксивий голос і пересилює консула:
– … господь за все йому віддасть, кажу, йому і його достойній родині, як прийдуть ті часи, що ми станемо перед його святим престолом, бо колись ми всі підемо в могилу, і бідні, й багаті, така його свята воля і присуд, тільки одного покладуть у гарну лаковану труну з дорогого дерева, а іншого – в старий короб. Але всі ми порохом будемо… геть усі…
– Отакої, Гроблебене! В нас хрестини, а ви про смерть!..
– А це вам квіточки від мене, – докінчує Гроблебен.
– Дякую, Гроблебене! Ого, який букет! Нащо було так витрачатися! А такої промови я вже давно не чув!.. Нате, пригостіться собі на здоров'ячко! – Консул кладе Гроблебенові руку на плече і дає йому таляр.
– А це від мене, голубе! – мовить пані Елізабет. – Чи любите ви господа нашого Христа?
– Цілою душею, пані, щира правда!..
Гроблебен одержує таляр від неї, а тоді ще й третій, від мадам Пєрманедер, після чого, кланяючись, відступає до дверей і в задумі забирає назад свої троянди, ті, що не встигли. осипатись на килим…
Та ось підводиться бургомістр, консул веде його до карети, і це стає ніби знаком для інших гостей, – адже Герда Будденброк ще не цілком здорова. В покоях западає тиша. Пані Елізабет, Тоні з Ерікою та мамзель Юнгман прощаються останні.
– Ага, Ідо, – каже консул, – я собі подумав… та й мама погодилась… Ви всіх нас вигляділи, і як малий Йоганн трохи підросте… Тепер у нього є ще годувальниця, але потім треба буде виховательки… Чи не перейшли б ви тоді до нас?
– Перейду, пане консул, коли ваша дружина згодна…
– Герда схвалює цей план, отже, всё домовлено.
Вже від дверей пані Перманедер ще раз вертається, обнімає брата, цілує в обидві щоки й каже:
– Це чудовий день, Томе! Я вже багато років не була така щаслива, як нині. Ми, Будденброки, дякувати богу, ще не занепали на силі! Глибоко помиляється той, хто думає інакше! Тепер, коли на світі є малий Йоганн, – як добре, що ми його назвали Йоганном! – тепер, здається мені, для нас настануть нові часи!
Розділ другий
Того ж таки вечора, о пів на десяту, Христіан Будденброк, власник фірми "Г.-Х.-Ф. Бурместер і компанія", тримаючи в руці свого модного сірого капелюха й жовтий ціпок з погруддям черниці замість головки, зайшов до вітальні свого брата, де той разом з Гердою щось читав.
– Добрий вечір, – привітався Христіан. – Слухай, Томасе, мені треба негайно поговорити з тобою… Вибач, Гердо… Дуже нагальна справа, Томасе.
Вони спустилися вниз, до темної їдальні. Консул засвітив одну з газових ламп на стіні й пильно глянув на брата. Він не сподівався нічого доброго від тієї розмови. Вдень він не мав нагоди поговорити з Христіаном, тільки встиг привітатися, але на хрестинах пильно стежив за ним і помітив, що той незвично поважний і чимось стривожений, під час проповіді пастора Прінгсгайма навіть чомусь вийшов з зали й довго не вертався… Томас не написав братові жодного рядка відтоді, як у Гамбурзі передав йому на сплату боргів десять тисяч марок у рахунок майбутнього спадку. "Живи так і далі, – сказав він тоді, – то скоро розтринькаєш усе, що маєш. Сподіваюся, що відтепер стежки паші не часто схрещуватимуться. Останні роки ти надто зловживав моєю прихильністю…" Що його тепер пригнало? Мабуть, щось справді незвичайне…
– Ну? – запитав консул.
– Я більше не можу, – заявив Христіан, опускаючись боком на один із стільців з високими спинками, що стояли круг столу, і затискаючи худими коліньми капелюх і ціпок.
– Дозволь запитати, чого саме ти не можеш і що привело тебе до мене? – поцікавився консул, не сідаючи.
– Я більше не можу, – знову сказав Христіан.
Він з якоюсь моторошною тривогою крутив головою і водив навколо маленькими, круглими, глибоко посадженими очима. Він мав тепер тридцять три роки, але здавався куди старшим. Його рудуватий чуб так порідшав, що голова була майже гола. Над запалими щоками випиналися гострі вилиці, а між ними страхітливим гаком стирчав величезний кістлявий ніс…
– Аби тільки це, – мовив вія і провів рукою вздовж лівого боку, не торкаючись тіла, – Це не біль, а мука, знаєш, ненастанна, нестерпна мука. Доктор Дрегемюллер у Гамбурзі сказав, що з цього боку в мене всі нерви коротші! Ти тільки подумай – геть усі нерви, в цілому боці! Дуже дивне відчуття… Часом мені здається, що тут починає судомити, ось-ось відбере половину тіла і вже не відпустить… Ні, ти собі не уявляєш цього… Нема такого вечора, щоб я спокійно заснув. Схоплююся, бо раптом серце перестає битися і мене опановує жах… І таке буває не раз, а десять разів, перш ніж я засну. Не знаю, чи тобі знайоме це відчуття… Я спробую докладно описати його… Це ніби…
– Не треба, – холодно урвав його консул. – Думаю, ти прийшов не того, щоб розповісти мені про свій біль?
– Ні, Томасе, аби тільки це! Є ще й інше – моя контора! Я більше не можу.
– Знову заплутався? – Консул не спалахнув, не підняв голосу. Він спитав спокійно, дивлячись на брата стомленими, холодними очима.