Буатель

Страница 2 из 3

Ги де Мопассан

— Тільки от одне, що може вас відштовхнути. Вона ніяк не біла.

Старі не зрозуміли, і з багатьма пересторогами, щоб не дуже їх настрахати, він пояснив, що вона чорношкіра, точнісінько така, як на лубочних малюнках.

Тоді вони стривожились, зніяковіли, злякались, немов він пропонував їм спілку з дияволом.

Мати сказала:

— Чорна? Де ж у неї чорне? Невже геть уся чорна?

Він відповів:

— Авжеж, уся; ти ж бо вся біла!

Батько й собі промовив:

— Чорна? Що ж вона чорна, як казан?

Син відповів:

— Та ні, трошки світліша! Вона чорна, але не така, щоб було гидко. Адже ряса в панотця чорна, а чим вона гірша за стихар, хоч він і білий.

Батько сказав:

— А є там чорніші від неї, в тій стороні?

Син переконано гукнув:

— Авжеж!

Але старий похитав головою:

— Мабуть, гидко?

А син:

— Нітрохи не гидко, бо до цього відразу звикаєш.

Мати доскіпувалась:

— А білизну ж вона дуже бруднить, така шкіра?

— Та не більш, ніж твоя, бо ж такий колір у неї природний.

І от після довгих розпитів умовились нарешті, що батьки, перш ніж вирішувати, побачать дівчину. Через два місяці скінчиться його служба, він привезе її додому, тут вони роздивляться її як слід і обговорять, чи не дуже вона темна, щоб увійти в родину Буателів.

Антуан оповістив, що в неділю, двадцять другого травня, в день його звільнення, він приїде в Туртевіль разом із своєю приятелькою.

Для цієї подорожі до батьків свого залицяльника вона вдягла найкраще й найпоказніше вбрання, де переважало жовте, червоне й синє; здавалось, її прибрано прапорами на честь національного свята.

На вокзалі при від'їзді з Гавра всі витріщали на неї очі, і Буатель пишався, що веде під руку особу, яка привертає загальну увагу. Коли ж вона вмостилась біля нього в вагоні третього класу, то викликала такий подив у селян, що в сусідніх купе люди злазили на лавки, щоб поглянути на неї поверх дерев’яних перебірок, які розділяли вагон. Побачивши її, одна дитина з переляку закричала, а друга заховала обличчя в материній спідниці.

Проте все йшло добре аж до приїзду на останню станцію. Та ось поїзд стишив хід, наближаючись до/ Івто. Антуан став зле себе почувати, немов під час огляду, коли він не знав статуту. Вихилившись у вікно, він здалека ще впізнав батька, що тримав за вуздечку запряженого в візок коня, а біля самої станційної огорожі побачив і матір.

Він зійшов перший, подав руку своїй приятельці й, гордо випроставшись, немовби супроводив генерала, повів її до батьків.

Мати, побачивши сина в товаристві цієї чорної й строкато вичепуреної дами, так сторопіла, що рота не могла розкрити, а батько насилу стримав коня, що схарапудився чи то від паровоза, чи то від негритянки. Але Антуан, охоплений щирою радістю від того, що бачить своїх стареньких, кинувся їм назустріч, поцілувався з матір'ю, цмокнув батька, не звертаючи уваги на переляк коня, потім обернувся до своєї супутниці, на яку перехожі, спиняючись, отетеріло задивлялись, і гукнув:

— Ось вона яка! Я ж вам казав, що спершу вона трошки страшненька, але як тільки її, от правда свята, узнаєш ближче, кращої за неї на всій землі не знайдеш. Скажіть їй добридень, а то вона стала ні в тих ні в сих.

Тоді тітка Буатель, сама насмерть перелякана, незграбно вклонилась, а батько, скинувши кашкета, пробурмотів: "Доброго вам здоров’я". Далі, не гаючи часу, повмощува-лися на візку: жінки — на задньому сидінні, де їх підкидало на кожній вибоїні, а чоловіки спереду на лавці.

Всі мовчали. Антуан насвистував якусь солдатську пісню, батько стьобав конячку, а мати крадькома спідлоба позирала на негритянку, в якої чоло й вилиці сяяли на сонці, немов добре начищені чоботи.

Антуан обернувся, бажаючи зламати лід.

— Ну, — мовив він, — що ж ви мовчите?

— Не можна ж зразу, — відповіла мати.

Він сказав:

— А ти розкажи малій, як твоя курка знесла восьмеро яєць.

То був давній родинний жарт. Але мати все ще ні слова не могла вимовити від збентеження, і Антуан, заливаючись сміхом, сам узявся розповідати цю дивовижну пригоду. Батько, що знав її напам'ять, розвеселився з першого слова, швидко до нього пристала й жінка, а сама негритянка в найкумеднішому місці раптом зайшлася таким дзвінким, розкотистим, невтримним реготом, що зляканий кінь побіг чвалом.

Знайомство відбулося. Розмова зав’язалась.

Тільки вони приїхали й вилізли з візка, Антуан одвів свою приятельку в кімнату — вона хотіла переодягтися, щоб не заплямити чепурної сукні, готуючи за своїм рецептом якусь страву, що нею сподівалася піддобрити старих; потім він перейняв батьків перед дверима й спитав із завмиранням серця:

— Ну, що ви скажете?

Батько мовчав. Мати, крутішого норову, заявила:

— Надто вже вона чорна! Ну, терпіти несила. В мене аж серце перевертається.

— Ви звикнете, — мовив Антуан.

— Може, й звикнемо, але не за одну хвилину.

Вони вступили в будинок, і, побачивши негритянку коло куховарства, стара полагіднішала. Підіткнувши спідницю, вона взялась їй допомагати, ще жвава, незважаючи на свій вік.

Обід був добрий, довгий і веселий. Коли всі вийшли прогулятись, Антуан одвів батька вбік.

— Ну, тату, що скажеш?

Селянин ніколи не відповідав навпростець.

— Про мене байдуже. Питайся в матері.

Тоді Антуан наздогнав матір і затримав її позаду.

—ч Ну, мамо, що ти скажеш?

— Воля твоя, хлопчику, надто вже вона чорна. Якби хоч трошки світліща, я б не опиралась. Але це вже занадто. Прямо сказати б, сатана!

Він не наполягав, знаючи, що стара стоятиме на своєму але серце йому рвала розпука. Він роздумував, що має тепер зробити, що вигадати, не розумів, чому це негритянка зразу не завоювала його батьків, як причарувала його

самого. І всі четверо повільно брели нивами, знову затих-ши. Коли проходили повз чиюсь садибу, господарі вибігали за паркан, хлопці вилазили на дах, усі висипали на дорогу, щоб побачити негритянку, яку привіз Буателів син. Видно було, як збігалися полями чоловіки, ніби бив барабан, скликаючи люд подивитися на дивовижу. Дядько й тітка Буатель, злякані цією цікавістю, що її викликала в цілій околиці їхня гостя, прискорили ходу, йдучи далеко поперед сина, якого його приятелька саме питала, що думають про неї батьки.