Костянтин Семенович сидить собі на посаді в своєму кабінеті, озброївшись аж трьома телефонами, і нервується. Йому не до Карочки. Він через телефон вирішує важливу справу, а перед ним ось сидять співробітники. Секретар, із горбом на спині вище голови, суне підписати якісь папери, машиністка в жовтій сукні з чорним лаковим поясом на опуклих стегнах прибігла спитати невиразні слова в статті таки Костянтина Семеновича, а Джонатан Свіфт прибіг по аванс. Засмучена сиділа реєстраторка Беля, що одержала "рощот". Вона лагідно втерлася голубою хусткою й тихо спитала Галана:
— Так як же буде?
Галан щось робить, злоститься і, не дивлячись на Белю, викрикує на неї:
— Я ж вам сказав, товаришко… Ідіть собі й не морочте мені голови. Ви добре бачите, що на мене чекають люди, а заважаєте мені. Що ви хочете? Не заважайте мені працювати! Що там у вас? — звернувся він уже до машиністки. Та спитала деякі слова й викрутасом вийшла з кабінету.
— Ну? — запитливо глянув Галан на горбаня. Той мовчки підсунув йому на підпис папери.
— А ви що скажете? — звернувся він до Джонатана, що рився щось довго в своєму портфелі. Потім Свіфт якось махнув своїм портфелем, зачепив каламаря, перекинув його й залив усі папери, які приніс горбань.
— Чорт його зна, що це таке! — як опарений, викрикнув Галан. — Слухайте, товаришу, ідіть ви к чорту зі своїми новелами! Роззява ви, приберіть свої лапи зі столу!
Але Свіфт навіть не образився. Він наче й не чув. Він прийняв свого портфеля зі столу, поклав його собі на коліна й риється в ньому. Ага, навпроти сидить реєстраторка Беля. В нього ж у портфелі браунінг. Він навмисне гордо випихає з портфеля краєчок браунінга, хоч його можна було й не випихати. Але нехай дівчина побачить, що Свіфт — важлива особа. А Галан лютує. Дзвонять йому то в один телефон, то в другий.
— Ну, чого ви сидите? — звертається він до Белі.
— Значить, нічого не буде? — питає Беля.
— Нічого не буде. Слухаю, алло. Я слухаю. Галан, ну, вірша? Не піде. Пишіть дописа. — Аж кинув рурку.
— Ну, знайшли свою новелу? — гукнув він до Свіфта, що досі рився в портфелі.
— Знайшов… Ось… — Свіфт швидко простягнув Галанові руку з новелою, зачепив рурку телефона й перекинув апарат.
— Чорт йо’ зна… слухайте, товаришу, не можете акуратніше?
Галан блиснув окулярами, ладен ударити кулаком по столу.
— Ну, що ж мені робити? — питає Беля.
Галан ляснув себе долонями по колінах.
— Ви ще досі сидите? Звідки мені знати, що вам робити? Що я, бог?
Беля розлютована встала й вийшла. Потім вернулась, одхилила двері й проказала:
— Я цього ніколи не забуду.
Але Галан навіть одвернувся, не хотів і слухати. А Беля так грюкнула дверима, що на столі забряжчав каламар.
— Так що ви хочете? — нервово питає Галан Свіфта.
— Та я ось… — простягає заяву, — хотів п’ятнадцять карбованців.
— Голубе, ви ж знаєте добре, що ніяких авансів зараз ні-ні.
Жабині очі Свіфта замигтіли.
— Ви… цікава новела… Та хіба це великі гроші… Ну хоч десять карбованців.
— Але я ж не знаю, що за матеріал. Це ж треба прочитати.
— Давайте зараз прочитаємо, — схопився Свіфт.
— О, ні. Ні в якому разі. — Галан замахав руками. — В мене робота. Нерви… як ви цього не розумієте? — Але Свіфт уперся аж на стіл, бризкав слиною аж на Галана й дихав на нього цибулею.
— Десять карбованців… Невже… Ви ж матимете чудову річ. Ви її можете не читавши друкувати.
Галан виходить із себе, витирає хусткою спітніле чоло.
— Не лізьте, товаришу, на стіл… Ви мені знов каламар перекинете. Не плюйтеся, будь ласка, станьте далі. Де ваша заява?
— Ось.
Галан пише на заяві "5". Свіфт лячно здивований.
Очі стали аж зелені.
— Слухайте, це ж…
Але Галан не хоче слухати. Він махнув рукою, одвернувся й узявся за трубку телефона. Свіфт схопив портфеля, зачепився ногою за килим, перекинув плювальницю й побіг до бухгалтерії.
III
Галан сидить у своєму домашньому кабінеті й пише статтю. Щось не пишеться. Він то сидить, узявшись руками за голову, то ходить, а то стане, візьметься великим пальцем за кишеньку плетеного брунатного жилета, як Ленін, і дивиться у вікно.
І так нічого не виходить. Він сідає в крісло, заплющує очі, закидає обома руками чуба на потилицю, закриває жменями лице й довго так сидить, не ворухнеться. До кабінету тихо, не торкаючись ногами килима, ввійшла Ліза Василівна, прошумівши шовком своєї нової сукні. Вона стає збоку, скидає легенько чоловікові руку з лиця й дивиться йому в вічі.
— Котю, я хочу з тобою говорити…
— Я хочу тебе слухати.
Утворилась якась невеличка пауза, тиша. Ліза Василівна важко зітхнула, од чого високо гойднулись широкі повні груди й на чоло побігли три журні складочки.
— Ти помічаєш, що Кароліна вагітна?
Галанові шпигнуло в скронях.
— Я… хтозна… Не придивляюсь. Та наче так. Ну?
— Ну, я хочу думати, що… мені так неприємно… — Ліза не дивиться на чоловіка, вона собі роздумливо говорить і порається біля нігтів.
Вона не бачить, як пашить у чоловіка лице, як бігають його очі, що не знають, куди подітись, як гупає в грудях серце й стука аж у голові.
— Мені здається, — продовжує Ліза Василівна, що тут… — (ось-ось у Галана вискочить серце!) — що тут замішаний Вова…
Галан легко зітхнув і затарабанив пальцями по столі.
— Чого ти так побілів? — нарешті помітила Ліза Василівна.
— А що ж ти гадаєш, що мені приємно це чути?
Він насмілився зиркнути їй у вічі, а Ліза Василівна знову нагнулась до своїх нігтів і продовжує:
— Я одного разу шарпнула двері в кухню — замкнені. Згодом із кухні вибіг Вова. Я зайшла до кухні, а там Кароліна. І така червона… Засоромилась і не дивиться на мене. Це неприпустимо. Вова вже людина доросла. Йому, звичайно, про це говорити якось не до речі. Між іншим, Ната говорила, що бачила їх обох біля кіно, в парку… Вова їй купує цукерки… Це нікуди не годиться… Що ти на це скажеш, Котю? Як ти гадаєш? Це ж жах.
— Що тут гадати?
Галан іще густіше затарабанив пальцями по столі, дивлячись в одну точку. Потім нервово схопив з телефонного апарата трубку й довго говорив із швейпромом. Переговоривши, він поклав трубку й повернув своє волосате трикутне обличчя з блискучими окулярами до Лізи Василівни.