А вечір посипає темною синькою. Ось він махнув своїм темно-синім крилом і війнув холодком, од якого стало аж лячно. Насуває вечір із парою, з густою чорною парою, що ніби йде з озер, з річок, із боліт… Скрутилась Кароліна калачиком у кущі й заснула. Але ось щось торкнулось її, дихнуло в лице. Ой, руки… міцні руки. Затуляють рот і рознімають коліна. В Кароліни не вистачає сил. Вона, задихається, сльози ллються, болючі сльози, видушені прямо з грудей, із серця, але немає сил, і вона захлинається в своїх сльозах. Кароліна чує гомін. Чоловічий гомін. Багацько ніг торкається об голову, збоку в ногах. Багацько рук тримає її… Колюча борода шарудить по її щоках, коле губи…
Вона відчуває, що один із неї злазить і вилазить другий… Їй стає млосно. Кинуло блювати. Але невідомим було це байдуже, вони, як голодні вовки, шарпали свою жертву, а жертва вже без сил лежала й важко стогнала… Знепритомніла.
Вранці до неї підійшла невеличка голубоока дівчина. Власне, не голубоока, а рябоока. Навколо чорного чоловічка[44] її очей був білий кружечок, а за білим голубий, і від цього були красиві рябі очі, такі очі, що наскрізь пролазять у душу. В рябоокої дівчини були тоненькі губи, малесенький симпатичний носик і кругленьке підборіддя. Дівчина сіла біля Кароліни й спитала, чи немає в неї покурити. Нема? Та чого вона лежить? Ах так? Кароліною звати? А її, рябооку, Тосею. Хто така Тося? Повія. Може, Кароліна пройдеться з Тосею. Так просто трошки походити по свіжому повітрі! Ні. Кароліна не може встати. В неї так дуже спина болить, наче надвоє переламана, і все тіло. Коли вона хоч трохи ворухнеться, то її кидає блювати. Ну, тоді Тося згодом до неї загляне. Пішла. Кароліна повернула голову набік, з очей покотились сльози. В уяві став Вова.
Війнув вітерець, легенький, теплий вітерець, і над Кароліною захилиталися листочки, посипалися, а тоді густо зашуміли. На щоку Кароліні капнула краплина, потім дві, три… Сійнув дощ. Одежа стала мокнути, прилипати до тіла. Вона трусилась од холоду. Кароліна спробувала встати, але болів поперек, стукало в скронях, і вона покірливо лежала й мокнула. Вона задихалась від утоми, від безсилля. І ось раптом кущ зашарудів, роздвоївся — влітає Тося і з нею обірваний, довгоносий парубчак. Не питаючи Кароліни, вони вхопили її й понесли в сухе місце. Тося дала їй цитрину й бублика. Надвечір помаленьку пішли до трамвая й поїхали.
XIV
Ната Галан дуже погано вчиться. Нецікаво їй це все. Вона вже давно мріє про "замужжя", про затишний сімейний куточок. Прізвище її буде Шульжак. Чоловік стрункий, у синьому галіфе, в високих чоботях і з надто низьким чолом, що аж неприємно дивитись. Він це знає, і тому ніколи майже не скидає з голови свого англійського картуза з дрібнесенькою п’ятикутною зіркою. Шульжак гордо ходить. Ні на кого не дивиться. Власне, дивиться всім понад головами. Колись служив у війську. Тепер учиться в ІНО разом із Натою і тому, що Наті подобаються "воєнні", він не скидає військову одежу. Трохи нуднувато, що Шульжак студент, але це ж не довіку, це не так важливо, головне те, що Шульжак її любить. Коли Ната його бачить, то вся червоніє і їй іноді нудно вчитись. Ах, коли б швидше заміж. Ната крадькома бере в матері духи, пудру, різні мазі. В неї дуже білі брови. Це нікуди не годиться. Вона їх підфарбовує, підводить чорним під очима і стає трохи доросліша, серйозніша, краща. Вова дратується.
— Нато, ти вже переродилась? З білої на чорну? А тобі пасує. Для кого це ти так?.. Ти б іще вуса собі причепила, чи пак намазала…
Ната злиться.
— Якого ти чорта? Що тобі таке? Яке твоє діло? Чого ти заїдаєшся, як той гад? Ти б побіг до своєї коханої… Там он тебе наймички ждуть, а ти сидиш і тут гризешся… — І Вові згадується Кароліна. Вона живе у Тосі. Вона полюбила свою рябооку подругу Тосю. Вона чула й бачила, як Тося грає на піаніно. Кароліна дуже любить слухати музику. Тося грає краще, ніж Ната. Колись у клубі міліції Тося взяла й заграла. Кароліна вийшла із клубу й давай собі плакати.
Тося — повія, але тому, що бідна й хоче піаністкою бути, вона збирає собі гроші таким ганебним заробітком. У Тосі вже є триста карбованців. Іноді вона нічого цілий день не їсть або живе одною таранькою, а гроші збирає. Бідна Тося, живе в якомусь підвальному темному коридорі в аршин ширини й півтора сажня довжини, з малесеньким вікном на вулицю. Це вікно заліплене всяким брудом, харкотинням, брудним папером, кінськими кізяками з вулиці. Кароліна казала Вові: в отаких умовах нехай би Ната повчилася грати на піаніно. Вова був у Тосиній кімнатці. Він ходив уже до Кароліни. Тося його зве фраєром. Вова вже знає, що Кароліна, крім його, має й інших фраєрів. Тося привчила, примусила. Така вже вона, Кароліна.
Ната примусила Вову згадати цих двох дівчаток, і йому їх стало трохи шкода. Йому уявилася Каролінина перша ніч у парку. Він підіслав зграю безпритульних, щоб легше одчепитись од Кароліни, як, чого доброго, Кароліна родить… Йому, Вові, згадалася Тося зі своїми пухлими од сліз рябими очима, як він украв у неї триста карбованців.
XV
У церкві святого Антонія урочисто, блаженно й якось лячно. Люду повно. Ліворуч — жінки, праворуч — чоловіки. Над головами, як голубе шатро, розмальована іконами баня. Низько й важко на золотому ланцюзі звисає в сотні свічок лампада, що нагадує величезну золоту медузу. З вівтаря виходить у золотій рясі й у шапці, як догори дном відро, священик. Побожно затягнув якусь молитву й замахав кадильницею. Потім моторно, як злодій, пройшов поміж людей, лишаючи за собою хмарки ладанного диму. Далі зупинився біля своєї кафедри, розіклав на ній Євангелію, щось незрозуміле бурмотів під акомпанемент півчих. Люди покірливо нахиляли голови аж до землі, як перед володарем світу, і ворушили губами. Кожен щось мимрив то дуже тихо, то вголос, і знову затихав, наче казав якусь таємницю, яку нікому не треба знати, окрім Бога. Позгиналися люди в покорі невідомому, поскручувались удесятеро, або рачкують по підлозі, відбиваючи Богові чолом. Священик із притиском галасує із Євангелія щось незрозуміле, півчі підхоплюють його слова, й котиться луна по церкві лагідна, дзвінка й впливова. Свічки й свічки. Мигають, гойдають золотими язичками од подиху людського, від зітхання та од трагічної урочистої луни церковних пісень… Купують люди свічки, ставлять, запалюють, і збільшується світло, ятриться вогонь, розгоряється. Помічає це піп і ще з більшим завзяттям галасує.