— Максиміліан — то брат нашого найяснішого пана,— озивається панок.— Так, так! Він справді ходив у Мексіку; то також в Америці.
— Але во? — почулося разом кілька голосів.— А Брендзолія також в Америці?
— Слухайте, люди: що за морем, на заході сонця,— це Америка. Бразілія — також Америка.
— Ая! Мої тато також їздили до тої Мастики морем... Ая!
Панок радий, що йому той чоловік так помагає.
— Отже, видите, що цісар їздив за море робити для себе цісарство. їздив покійний Максиміліан, чому не міг поїхати наш цісаревич ясний?
— А я таки цього не розумію, чому то так. Та ж добре кажуть, що вдома найліпше.
— А як така політика, то що порадите? Га? — питає панок.— Політика казала їхати, то й треба їхати.
— Ая! Політика, куме, то велика пані,— каже той, що його тато їздив до "Мастики".
Тепер поперед усіх стоїть Петро. Це був чоловік присадкуватий, плечистий, з широкими, як двері, грудьми, на котрих з-поза сорочки виднілось густе волосся, з руками грубими, як довбеньки.
Панок дивився на нього залюбки. Міряв його сильну стать так, як правдивий гендляр дивиться на сильного здорового коня і міркує, скільки можна б на нім заробити.
— А ви, господарю, не мали би охоти поправити свою долю? — питає панок.
— Або я знаю, чи я би там на щось здався?
— Го-го-го! Такий чоловік, як ви, всюди дасть собі раду і всюди потрібний.
— Та я потрохи і ремесло знаю,— прихвалювався Петро,— й сокирою роблю негірше.
— І сокирою робите! Ну то вам неабияк поводилося б у Бразілії. Міркуйте: кожному треба хати, а не кожний потрафить сокирою робити.
— Та хіба не було б мені там часу з сокирою бавитися; бо стільки поля треба обробити, то про майстерку ніколи думати.
— А я гадаю не так. За хлібороба легше, ніж за майстра. За ваше майстерство то знайдете десять робітників. А так видите: мати з тисячу моргів поля і лісу, худобицю, то таки щось варто.
Петрові аж очі засвітилися на таку мову. Йому аж у голові закрутилося, коли подумав про тих тисячу моргів, коли він тут має всього лише п'ять вже і з жінчиними.
— Надумайтеся, люди добрі! Лише ані слова нікому про те, що я вам тут казав, бо я не показався б тут більше. Я ще буду тут післязавтра.
Панок поклонився людям, кивнув рукою до корчмаря і вийшов з корчми.
Люди ще лишилися. Вони кивали головами і міркували; аж один каже:
— Ну, як ви, куме Грицю, гадаєте?
— Що ж я знаю, що про це гадати? Воно правда, що у нас біда, а тисячу моргів поля нашому братові — то нечуване багатство; але як до того доїхати? Дуже далеко!
— А ви би хотіли,— обзивається Петро,— щоб тії тисяча моргів сюди до вас примандрували? Ну, нехай би, а де їх покладете? На вербах хіба та на плоті? Хочете мати їх, то треба відважитися; а ні, то облизуйтеся та слинку ковтай.
— Та що він тут за цісаревича балакав?
— Або ви не чули? Хіба це не правда? Ось і покійний брат нашого найяснішого пана їздив також до Мастики чи як там; йому, певно, через те не повелося, що мало мав коло себе русинів, щоби йому вірно служили.
— Ей, добре ж бо, добре цей панок балакав!
— То золоті слова.
— Певно, що золоті! Прошу вас: своя добра хага, своя худобина, своє пасовисько, свої ліси, тисяча моргів або й більше! Чого тобі треба? Ні зекутора, ні податків, ні лісничого! Господи! Ось гаразд!
— А тут що? Я таки справді вчеплюся того панка; нехай дорогу показує до тої Брандзолії: Хоч перед смертю заживу, як ґазда!
— Але бо то треба п'ять літ добре гарувати, казав панок.
— А тут так будете гарувати не п'ять літ, але аж до смерті, що вам очі з голови повилазять.
— Добрий панок, нічого казати!
— Ба! Куме, наш ясний цісаревич кого-будь не пришле; він знає добре, хто до його вірних русинів потрапить. От каже — як то панок говорив?..— їдзте, каже, пжиклічте, каже, моїх вірних русинув, каже...
— Коли так говорить тими самими словами, то, мабуть, не бреше.
Петро згадав, що засидівся, що треба спішити додому. Купив пачку тютюну, сховав за пазуху, вклонився громаді і вийшов з корчми.
Петро задумався. Він не тямив, куди йде. Оповідання панка влізло йому в голову. Повторяв собі кожне слово по кілька разів, аби добре затямити. Кожне слово йому щораз більше подобалося. Вже найлюбіше звучало тисяча моргів, а може, й більше. Ґазда на всю губу!
Прийшов до хати і, не кажучи ні слова, сів на лаві. До нього зараз прибіг хлопчик і став щебетати та розказувати, як то його коник ставав дуба.
Петро й не глянув на дитину; не сказав до хлопчика ні слова, ані його не погладив по голівці, хоч дуже любив дітей і бавився з ними у вільну хвилину. Прийшла і дівчинка й стала видиратися до батька на коліна, але й на неї Петро не звернув уваги. Сидить на лаві і дивиться кудись далеко сумовитими очима.
Дитина трохи йому з колін не впала. Настя скочила і придержала її.
— Чого ти, Петре, якийсь такий незвичайний? Чи не сталося тобі що?
— Нічого мені, от так задумався,— відповідає Петро, начеб зі сну прокинувся, та й мовчить дальше.
Жінка лише зітхнула і стала ладитися до вечері. Петро їв, як за панщину; страва не йшла в рот.
— Щоб ти, Насте, на це сказала, якби ми мали тисячу моргів поля свого з добрим лісом?
— Свят Господи! А тобі що сталося? Хіба морги — то горобці, що їх наловиш? Звідки ж ти візьмеш тисячі моргів? Хіба ж воно що! То тобі ті морги так голову заморочили?
— А до того,— говорить далі Петро, незважаючи на бесіду Насті,— свій гарний товар, коні, свою хату дерев'яну, простору, ясну, що?
Настя почала хреститися. їй стало страшно. Невже ж чоловік збожеволів?
— Господоньку святий! — заголосила жінка.— Пропала ж моя голівонька бідна.
Тепер зміркував Петро, що не так повинен був почати говорити, що без потреби налякав жінку.
— Та цить-бо, жінко, хіба я здурів чи що! Не знати чого налякалась. Я сказав ось так собі. А якби я сказав, що з мене був би якийсь князь або єднораль, то зараз і плакати? — Погладив Настю попід бороду і сів знову на лаві, Настя тепер заспокоїлася.
— От бачиш, Насте, до села зайшов якийсь панок. Саме був у корчмі, коли я за тютюном зайшов, та розказував людям дива про тую якусь Брандзолію, що то люди до неї мають їхати.
— Та я чула, що ось з Іванівки то півсела вибирається!