ЖОВТА ПРОПАСНИЦЯ
Наші емігранти були вже цілий місяць на фацен-ді, як стали люди між собою шептати, що в сусідній фаценді виникла пропасниця. Однак не дуже її боялися, бо, мовляв, ліпше смерть, ніж таке погане життя. Хоч когой пройняло коли морозом від згадки про ту страшну хворобу, що з неї кажуть, нема виходу, то хіба тому, що кожний подумав собі: а що станеться з моєю жінкою бідною та дітьми, як я помру?
На страшного гостя не довго треба було чекати. Одної днини п'ятеро робітників не пішло на роботу, бо занедужало. Почалося страшенним болем голови і сильною гарячкою
Коли ця звістка дійшла до пана, він велів усіх хворих перенести якнайдалі від фаценди до якоїсь на-піврозваленої шіпчини і поставив одну негритянку наглядати за хворими. Недуга та дуже заразлива, то пан доручив управляти фацендою тому велетню Юмбо, що то його Петро так тяжко був побив, а сам поїхав кудись у гори. Петро здогадувався, що тепер Юмбо буде мстити йому, але був вдоволений з того, що со-рокатого пана взяв чорт.
Настя стала тепер ходити на роботу до бавовни. Чорний велетень ждав тільки миті, щоб відплатити Петрові за обиду. Хвилина така випала незадовго. Одного вечора, коли Настя і Петро вернулися з роботи, Павлусь не вибіг, як звичайно, проти них. Настя стала його шукати. Він сидів під деревом коло бочки з водою, сперши голову на рученята. Дитина не мала сили підвестися на ноги.
— Павлусеньку, серце моє, що тобі, дитино?
— Ой, матусенько, у мене так голівка болить, так болить, а пити страх хочеться! Водиці, мамо! Я не можу собі сам узяти.
Настя не знала, що діяти. Вона прочувала нещастя. Побігла до барака, винесла мисчину, наточила з бочки води і піднесла дитині. Хлопець узяв в обидві руки мисчину і став жадібно пити.
— Ой тепла, мамо, недобра, дайте іншої!
— Та звідки взяти зимної?
Прийшов і Петро, він оглянув Павлуся. Ціле його лице, руки і ноги стали жовтаво-попелястими, а тіло таке розпаленіле, мов вогонь. Все скидалося на жовту пропасницю. Він схопив якийсь дзбанок та побіг до річки, щоб принести для дитини свіжої води. Але й та вода не була ліпша, проте дитина пила її жадібно. Петро став кликати людей радитися. Прикликав одного наглядача. Ніхто не міг порадити. Наглядач побіг зараз до Юмбо, бо міркував, що тепер той матиме нагоду відплатити Петрові, а він сам підлеститься до наставника.
Юмбо вийшов зараз і казав Павлуся віднести до "шпиталю" — до шіпчини. Туди пішли і обоє родичі, але Юмбо ніяк не хотів дозволити здоровим робітникам йти між недужих на таку пошесну хворобу.
Петро і Настя просили і благали, але нічого не помогло. Петро мав охоту побити всіх, але біля Юмбо стояло кількох дужих посіпак з револьверами. Павлуся взяла на руки негритянка, що доглядала хворих, і понесла до шопи.
— Мамо, тату! Не дайте мене! — кричав хлопчик і видирався, скільки було сили, але нічого не помогло. Настя ломила руки, плакала гіркими сльозами. Петро затискав кулаки, скреготав зубами, а Павлуся понесли на неминучу смерть.
Коли всі робітники по бараках заснули, бідна мати потайки вийшла з барака і побігла до шіпки. Тут серед пітьми розлягалися стогони недужих. Вони бідаки, стогнали тяжко і просили води; та нікому було їм води подати, бо наглядачка хропла в куті, як немащений віз.
Між хворими віднайшла Настя на землі в мерві свою дитину.
— Хто тут? — питає дитина, коли Настя притулила свою руку до його розпаленої голівки.
— То я, Павлусю! Цить, щоб нас не почули.
— Матусенько, води дайте!
Настя вийшла з шіпчини, відшукала серед темряви дзбанок, що ще від вечора стояв під деревом, і пішла
г
до річки. А коли повернулася, не могла відірвати Павлуся від води.
— А як тобі, Павлусеньку?
— Болить, мамо, голівка дуже, і так зимно, так зимно...
А ціле тіло трохи югнем не спалахне — таке гаряче.
— Мамо, чого ми сюди прийшли? Вертаймо до-домцю. Тут так зле, так страшно...
— Добре, Павлусю, вернемо, як ти одужаєш...
— Ой добре, мамочко, я зараз одужаю,— каже рада дитина.— Яка з Грицевої криниці погожа вода, студена, а тут така тепла... Дайте ще води, мамо!
Настя подала дзбанок, а сама гіркі сльози проковтує.
— Коби наші коні були, мамо, я б сів на Каштана... Правда, що я вже міг їздити? Мене тато навчили... І ми би поїхали додому... Або ні! Ми б запрягли до воза... А що наша Красуля робить?.. Чому ми її не взяли з собою?
Настя губи до крові закушує, щоб не заплакати вголос, слухаючи таку мову. Там стояв Петро і чув кожне слово, що говорив його синок. Коли він прокинувся, подивився, що Насті нема, то здогадався, куди вона пішла. Пішов за нею. Не хотів показуватися, бо його совість розпаленим залізом пекла. Він тому був причиною. Але не вдержав плачу і заридав.
— То ти, Петре? — питає Настя крізь сльози.
— Я! — і кинувся до дитини, впав на коліна, взяв сина за руки, став голубити і заридав гірко.
— Дайте води, хто в Бога вірує! — застогнав якийсь недужий.
Настя встала і по голосу знайшла хворого та подала води.
— І мені! І мені! — відізвалися інші. І так безустанно.
— Тут для всіх не вистачить, підождіть, побіжу принесу...
— Тут десь в куті є бочка з водою,— кажуть. Настя знайшла бочку, черпала дзбанком воду і розносила.
— Як зле тут ходять коло хворих.
— Ой зле, зле! Та чарівниця тільки спить, не годен її добудитися, а самому нема сили встати.
А Петро все не випускав з рук дорогої дитини.
Стало світати. Настя начерпала дзбанок води і поставила коло Павлуся. Треба було іти до барака, бо вже до роботи гонити стануть
Якою була їм та днина, бодай ворогові не доводилось такого.
Вернулись з роботи, та не зараз могли піти до шіп-чини, бо наставники заборонили здоровим робітникам зближатися з недужими.
Як тільки все стихло і наставники полягали спати, Настя з Петром відправились до дитини. За ними пішло ще кілька людей, що мали тут своїх — хто чоловіка, а хто жінку.
В шопі стало гамірно, хоч кожен старався говорити тихо, аби наставників не стягнули собі на голову.
— А як тобі нині, Павлусю? — питає Настя.— Чи їв ти сьогодні?
Він заперечливо покрутив головою.
— Я не хочу, мамо, їсти, мені пити дуже хочеться, а води вже нема.
Настя піднесла води.