— Здорові були, люди добрі! — промовив Корецький. — А що скажете доброго?
Всі мовчали, — ніхто не зважувався відповідати... Враз почувся голос із середини:
— А те скажемо, що не бунтуйсь!..
— Не бунтуйсь!.. Рішу!.. — крикнув Гаврило і протяг обидва кулаки до Корецького.
— Хто ж бунтується? — спитав Корецький. — Я стою собі спокійно коло своєї хати, а ви прийшли до мене з кулаками, з ломаками... Хто ж бунтується?..
Стовпище знов замовкло, а Корецький говорив далі:
— Може я покривдив кого? — так скажіть, люди добрі! Кожен чоловік помиляється: може й я яку кривду кому зробив, — нехай скаже. От ви, Демиде, — озвався він до молодого ще чоловіка з темною борідкою і з ломакою в руці, — може ви що скажете? А як ваша рука? Чи не болить тепер? Добре робите нею?
Демид почервонів і ніяково заговорив:
— Та ні... спасибі вам... як ви вигоїли, то тепер усе добре роблю... Дай, боже, вам здоров'я!
— Хвалити бога!.. А з вас, Семене, вже не править Семенюта ті півсотні?
— Ні, я нічого... Спасибі, що поклопотались тоді в городі — не править...
— Кажіть же, люди добрі, кому й яку кривду я зробив? — питався знову Корецький.
— Та ні... Кривди од вас не знали... спасибі вам!.. Запомагали нас завсігди... То вже дякуємо... — загомоніли серед стовпища окремі голоси.
— Може діти не так учив? Може навчав їх красти, пити, батьків зневажати?..
— Ні, за дітей спасибі... Діти нічого... Гарні діти виходили од вас...
— Та що ви його слухаєте? — скрикнув налазячи Гаврило, але його зараз же спинили:
— Стривай, не репетуй!.. Дай чоловікові сказати!.. Ще поспіємо, коли що...
— Та що казать! — скрикнув сердито Семен. — Яка там кривда!.. Ніякої кривди од вас не було!.. Це нас збили та й годі... Маніфестом отим!..
— Маніфестом? — перепинив Корецький. — Гарний маніфест цар дав і сьогодні не треба нам ні гніватися, ні битися, а брататися треба. Такий маніфест, щоб не було знущання з людей, щоб виборні з народу люди кращий лад завели...
— А землю?!.. А жидам землю мужицьку оддати, то не ви, прокляті демократи, вигадали?! — заверещав чийсь голос, і Корецький побачив перед себе перекривлене зо злості обличчя Валюшного.
— Жидам землю! Землю жидам!.. — репетував Гаврило, соваючи кулаки.
— Люди добрі!.. — почав був Корецький.
— Бий його, брехуна! — скрикнув старшиненко Михайло і, розмахнувшись з усієї сили, вдарив Корецького в висок.
Корецький схитнувся, але вдержавсь, ухопившися за. штахетки.
Але ту ж мить кулаки посипались йому на голову, на обличчя, на плечі.
Він підняв був руки, щоб захистити голову, і враз побачив перед себе по-звірячому злобне обличчя Демидове, а в його руках високо підняту ломаку.
Корецький бачив, як вона мелькнула в повітрі, як упала йому на голову, — і враз утратив притомність.
IV
Сонце дуже пекло в голову й він прокинувся.
Але сонця над їм не було, тільки голова горіла, мов її припікало літнє сонце. Хотів доторкнутися до неї і почув, що руці боляче ворушитися. Таки звів руку, доторкнувсь, — щось мокре й липке застигло в його на лобі. Глянув — і побачив на руці кров.
Силкувався зрозуміти — де він і що з ним.
Вгорі було небо, заслане сірими хмарами. Помалу пересувалися, то купчилися, то розлазилися — нудні й огидні. Дивився на їх і не розбирав, де вони взялися. Нарешті зрозумів, що він не в хаті, а на дворі. Збоку біля себе побачив штахети, торкнувся рукою внизу, — лежав долі. Здивований хотів швидко підвестися, але в голову стукнуло так, що впав назад і мусив кілька часу полежати. Тоді помалу підвівся й сів, зіпершись на штахети.
Глянув на школу й побачив побиті шибки. Відразу згадав усе: п'яне стовпище, кулаки, ломаку в Демидовій руці... потому, мабуть, був погром...
Сидів якийсь час, потім посилкувався і встав. У голову стукало, світ туманів у очах. Помалу, спираючися на бильця, зійшов по східцях на рундук і ввійшов через сіни в свою світлицю.
Просто перед порогом лежали черепки а кинутої об поміст лампи і смерділа калюжа керосину. Розламана на шматки полиця валялася серед хати, а замість книжок скрізь було накидано купи роздертого, пом'ятого, потоптаного ногами паперу. Стіл жалібно похилився додолу, держачись тільки на одній нозі, а все, що було на йому — папери, каламар, рямці, бюст — усе в друзках лежало долі; і білі грудочки гіпсового Шевченка втоптано було в чорну калюжу з каламаря. Вся хата була закидана якоюсь мішаниною шматків дерева, клаптів паперу, склянок, лика з роздертого матрацу і чогось такого, що його вже Корецький не міг і пізнати, чим воно було — таке воно було побите, знівечене, потоптане. Здавалося, ніби якийсь величезний страшний ціп залізний помолотив усю хату на гамуз. Дуже щиро понищено було книжки — Корецький не міг побачити ні однієї цілої — тільки клапті та порожні поламані оправи. По всій хаті лежали великі картки з ілюстрованого Данта, а на купі побитих пляшечок з шкільної аптечки лежала частина "Історії культури", — він пізнав її по малюнках. Переступаючи через увесь цей мотлох, підійшов до дверей у другу світлицю і саме на порозі побачив рамці з великої Рафаелевої Мадонни: зірвано її зо стіни, кинуто так, що вона одним кінцем зіперлася на поріг, а потім продавлено наскрізь чоботом. Чобіт оддавив голову дитині й Мадонні і позоставалися тільки скалічені безголові тіла. Корецький підняв малюнок, подивився й нащось положив його на купу потовченого мотлоху.
Тоді переступив у другу світлицю...
Здалося, що то сніг. Придивившися, побачив, що то пух білий з розірваної подушки. Він укривав увесь поміст і купу уламків, що лежали долі. Два дитячих ліжечка залізних, поламані й покручені, скорчилися як дві калічки, посеред хати, а шматки порубаних сокирою матрасиків розкидано було скрізь. На одному з шматків та сама лялька, що вчора приносила йому Ліда, лежала впоперек, розкинувши руки, але без голови; черепки з неї валялися біля стіни: певне хтось розбив її голову об стіну, а тоді кинув. Комод лежав, вивернувши пробиту чимсь стіну, а шухляди з його валялися зовсім порожні. Порожня була й одежна шафа з вирваними дверками, але трохи пороздираної одежі де-не-де валялося по хаті.
У кухню тільки глянув, проходячи проз неї — там була купа побитого череп'я. Вийшов у сад.