— Нам слід з вами поговорити...— почав.
— Про віщо? Хіба тут не можна?
Двоє друзів Руперта, а також його двоюрідний брат і один троюрідний в чині віце-адмірала попереджали його, що американці весь час цікавляться ним з тих пір, як він узяв під захист Водоп'янова. Не забарилися й росіяни: вони посилали до нього кореспондентів, а він з охотою давав інтерв'ю, щоб дозолити тим, хто так ганебно повівся з ним після всіх важких пригод.
Та зараз він пожинав плоди своєї легковажності, бачачи перед собою цього надутого молодика з світлими очима і ухильною манерою розмовляти. Що це? Звичка таїтися, самовпевненість чи пиха? Ні, вирішив Руперт, споглядаючи його, це тон наляканого місіонера. У нього просте й веселе обличчя, на яке він даремне зодягає маску вольового й важливого джентльмена. Руперт навіть відчув до нього симпатію.
— Добре,— погодивсь він.— Зачекайте хвилинку. Ось я тільки вкину ці журнали до сміття. Мій попередник, певно, схибнувся на приймачах. Тут "Новини радіо", "Радіо-тижневик", "Останні досягнення радіотехніки", "Електроніка й радіо". Ви що-небудь розумієте в цьому? — спитав він американця, який ще навіть свого прізвища не назвав; правда, про нього попередив телефоном Філліпс-Джоне.
— Мало...— ухильно відповів молодик.
— Як вас звати? — запитав Руперт.
— Олег Хансен.
— Олег? Це російське ім'я? А Хансен — шведське прізвище. Як вам дісталося таке сполучення?
— Я родом із Сіетла.
— Так, так... значить, з Сіетла.
— Еге ж.
Руперт був у спортивній куртці, але без кепі. Тому він узяв парасольку і вказав нею на двері.
— Ходімо.
Коли йшли людною вулицею, Хансен мовчав, а Руперт розповідав йому про лососів, що їх росіяни розводять тепер у Атлантиці — добре, коли приживуться! Та дарма старався! Цього похмурого чолов'ягу, мабуть, привчили розмовляти лиш по садах і парках, тому й мовчав, як пень, поки не опинилися в глухому місці.
— Ну от,— озвався Руперт, коли дійшли майже до прибережного парку.— Тут ми й поговоримо. Що вам потрібно від мене?
— Так, майже нічого,— поштиво, але незворушно мовив Хансен,— з вашого дозволу, я вас дещо запитаю...
— Будь ласка.
— Нам хочеться знати, містере Ройс, з якою метою зчинили ви отой галас навколо російського льотчика?
— Кому це нам?
— Хіба Філліпс-Джонс не повідомив вас, хто я?
— Так. Повідомив, що ви офіцер американської розвідки. Виходить, це розвідка хоче дізнатися?
— Так, або, вірніше, зацікавлені в цьому органи безпеки США.
— Що ж, мені нічого критися, бо я вважаю, що Водоп'янова слід відправити додому. Навіщо ви його затримуєте? Який у цьому сенс?
— Я не уповноважений відповідати, а лиш з'ясувати ваші настрої.
— Мої настрої?
— Так.
— Ого! Я зовсім не збираюся ділитися з вами своїми настроями, поки не знатиму ваших,— засміявся Руперт. Вони саме проходили повз статую Артура Саллівана *, і Руперт вказав на неї Хансену.— О, я й забув про нього! Мабуть, його поставили тому, що тут був колись театр "Савой>>. Дивно! Зовсім вилетіло з голови.
— Водоп'янов дуже покалічився,— вів своєї Хансен.— Ми не хотіли ризикувати.
— Але ж перевезли його з Туле. З не меншим успіхом можна було відправити і в Росію, чи не так?
— Нічого не відаю,— розвів руками Хансен.— Я хочу тільки з'ясувати, чому ви здійняли такий галас?
— Я ж вам пояснив. Чому ви не відпускаєте його додому?
— І це все?
— А чого ви ще хочете?
— Ви ж пробули з ним деякий час. Можливо, дійшли згоди або про щось домовились...
Руперт розреготавсь.
— А ми й справді домовились.
— Про віщо?
— Вижити! За всяку ціну дістатися додому. От і все.
— Ви продемонстрували виключну мужність,— погодився Хансен. Йому подобався Руперт і не подобалось неприємне завдання, та все ж він мусив виконати його.— Проте справа не в тім. Невже вам справді потрібно було влаштовувати оту бучу й брати медаль од росіян? Я думаю, нам краще говорити відверто...
— Потрібно? Ні. Ви мене примусили. Якби відпустили Олексія, то я б мовчав.
— А його дружина телефонувала вам з Москви? Руперт знову зареготав.
— Та в чому, нарешті, справа?
— Ні в чому. Звичайна передбачливість органів безпеки. Комусь хочеться знати: де криється причина такого дивовижного поводження?
— А що в ньому дивного? Не турбуйтеся. Все о'кей. Можете запевнити їх у цьому.
Англійський композитор (1842—-1900).
— Боюся, що< не зможу. Хоч я й вірю вам, дле не певен, що все гаразд.
— Оґож ви не збираєтесь відпускати Водоп'янова?
— Нічого не відаю. Звідки мені знати їхні наміри щодо росіянина? Але боюсь, що все піде на гірше, коли ви будете опиратися... Застерігаю вас. Це дуже небезпечно...
— То ви допитувалися про мене? Хансен почервонів, і Руперт пожартував:
— Негарно ви чините, негарно. Адже всі мої друзі — жахливі брехунп. Вони плестимуть про мене різні небилиці.
Хансен отетерів. Він не ждав од Руперта подібної легковажності, до того ж серйозно ставився до свого завдання, як і до співбесідника. Він мусить зрозуміти його.
— Головне в тім,— пробачливо звернувся він до Руперта,— що ви втаємничені про нашу оборону на Півночі. Багато знаєте про повітряні шляхи, радарні станції і сумісні дослідження верхніх шарів атмосфери. Бували на базі в Туле, вивчали принципи радіозв'язку, таємні коди...
— Лиш те, що ви дозволяєте знати англійцям. Коли ж навіть...
— Інтереси безпеки вимагають од нас перевіряти кожного, хто мав стосунки з росіянами, а ви, англійці, чомусь на це не зважаєте.
— А я й не знав! Хіба ж це погано?
— Досвід Кореї, де завербували наших кращих людей, свідчить, що треба рахуватися з фактом, пробачте, можливістю...
Руперт здивовано слухав.
— Ви гадаєте, що Водоп'янов міг мене завербувати?
— Ні, але задля безпеки ми не можемо нехтувати вашим спілкуванням з тим росіянином.
Руперт зітхнув.
— Бідолаха Олексій! Швидше вже я завербував його, коли вговорив не топитися.
Та Хансен був незворушний, і Руперт теж прибрав зосередженого вигляду, хоч і надсилу.
— Звичайно, ви маєте рацію,— звернувся він вельми серйозним тоном,— обережність ніколи не завадить. Але клянусь вам, Хансене, що Водоп'янов но вербував мене. Підходить?
— Не зовсім,— похмуро мовив Хансен.— Нас може заспокоїти лише ваша відмова од будь-яких стосунків з росіянами. Гадаю, ще це пізно...