— Звичайно, що зверталися,— відповів він.
— Так. Виходить, ви танцюєте під їхню дудку?
— Дурниці. Я не цікавлюся їхніми намірами. Для мене важливо, чого хочу я.
— А ви зверталися до американців?
— Так.
— І не вірите, що Водоп'янов хворий і його не можна транспортувати?
— Вони ж перевезли його з Туле. Чому ж не бажають відпускати додому? Росіяни пропонували прислати літак.
— Навіщо ж відправляти? Якщо він літав так близько від їхньої бази, то, очевидячки, не без наміру...
— Не думаю, щоб він шпигував,— закінчив Руперт свою розмову з доскіпливим журналістом, який лестився до нього, але з професійних міркувань заперечував всі його докази. Питання ставив руба й безцеремонно, що дратувало Руперта і тим самим загострювало розмову.
* * *
— Ні, ти тільки поглянь! — простогнав він, розгортаючи вечірню газету. Заголовок кричав: "Ройс, герой Арктики, визнає, що клопочеться про врятованого ним льотчика за вказівкою росіян!"
— Навіщо це їм? Та ще герой Арктики? Джоанні подобалось.
— Це ж чудово — герой Арктики.
— Не дурій. Вони ж забули про головне. Американські репортери теж відвідали його, і хоч вели
себе по-дружньому, все перебріхували. "Ройс заявляє, що діє на власний розсуд",— повідомляло паризьке видання однієї нью-йоркської газети. Це обурювало: вони хотіли переконати, що він не здатен діяти без чийогось напучування.
— Ану їх к бісу! — він шпурнув газети й пішов поблукати садом, де було тепер сухо й безлюдно і все повільно вмирало разом із роком, що доходив кінця. "Хай він западеться,— подумав Руперт.— Це був паскудний для мене рік!"
Джо, яка гуляла з ним, охопила йому шию руками й тихо мовила:
— Не треба так дратуватися. Ти ще слабий. Тобі не під силу визволити цього росіянина.
— Авжеж. Витягти його з криги було значно легше.
— Досить і того, що ти врятував йому життя.
Та він знав, що дружина не розуміє, чому для нього так важливо, щоб Водоп'янов повернувся додому.
Американці не звертали уваги на заяви Руперта. Здавалося, вони забули й про Водоп'янова. Зате росіяни, дізнавшись про все, оголосили, що хочуть присвоїти Ройсу звання Героя Радянського Союзу.
— Що? — спитав він Маевського, котрий приїхав повідомити йому це.
— Герой Радянського Союзу,— повторив той, тиснучи йому руку.— І ви мусите прийняти пашу нагороду. Так, так. До цього часу ми ще нікому з іноземців не давали такого звання за мирних умов.
— Але як же я можу стати Героєм Радянського Союзу?
— Не знаю, але сподіваюсь, що ви погодитесь.
Дехто з друзів давно вже висловлював думку про нагородження Ройса, та він так опирався, що про це забули. То не було з його боку виявом снобізму. Він не бажав отримувати нагороду за вимушену хоробрість. У нього досить їх з війни. От коли б йому дали медаль Полярника, то інша справа, адже їх видавали за вклад у дослідження Півночі, хоч навряд чи він заслужив її своїми мандрами з Во-доп'яновим.
Бути Героєм Радянського Союзу!.. Це навіть дивно.
— Кумедно якось виходить,— сказав він Маєвському, хоч той не бачив у цьому нічого дивного.
Руперт пробачився за свою нетактовність.
— Це дуже високе звання,— пояснив Маєвський.
— Я розумію.
— Крім того, ми запрошуємо вас відвідати нашу країну, коли тільки побажаєте,— вас і всю вашу родину.
Руперту не хотілося бути нечемним, але пропозиція Ма-євського присоромила його. Може, тому, що не зміг визволити Водоп'янова? Його сердило це, хоч і розумів обставини, проте вирішив усім на зло прийняти російську нагороду, яку одмовився взяти од своїх, до того ж і та й друга мало значили для нього.
— Добре,— озвався він.— Я беру вашу медаль. Маєвський міцно обійняв його й вигукнув:
— От і чудово! Росіяни пишаються вами.
Руперт почервонів: йому знову було соромно, бо зрозумів, як росіяни ставляться до нагороди, що її він бере на зло дурням і тупакам, які тепер судитимуть його.
* * *
Вибрик Руперта, який погодився взяти російську нагороду й відмовився од англійської, зміцнив думку про нього як непокірного — особливо серед молоді, до якої він ставився з недовірою. І хоч багатіям, у межах світських канонів, як то кажуть, все дозволено, а преса поспішила оголосити, що він дістав на це дозвіл міністерства зовнішніх справ, що він не комуніст і навіть не соціаліст, проте... Його безпосередній начальник Філліпс-Джонс не на жарт розгнівався. Він звинуватив Руперта в порушенні присяги і заявив, що своїми виступами на захист російського льотчика той розголошує військову таємницю і навіть підриває безпеку.
— І зовсім ні,— одрубав Руперт.— Я не виказую жодних таємниць, а тільки захищаю Водоп'янова. Якщо ж ви не хочете повністю сплачувати мені гроші за час моєї відсутності, то я можу розглядати свою пригоду в Арктиці, як цілком приватну справу, і заявляти що завгодно.
— Це справа дуже особлива,— заперечив Філліпс-Джонс.
Розмова відбувалася в біло-блакитній приймальні шефа на Кінгсвей, і Руперт попрохав, поки видужає, перевести його до іншого відділу, щоб не треба було їздити аж у Бромлі. Зрештою він може поки що опрацьовувати наслідки своєї експедиції, на що не потрібен дозвіл Філліпс-Джонса. Та він усе ж вирішив повідомити його, як то кажуть, для годиться.
—— Не знаю... чи це можливо,— холодно відповів той.
Такому запобігливому кар'єристові, як Філліпс-Джонс, поводження Руперта давно вже муляло, мов пекучий мозоль. Руперт вважає, що сумлінно виконує свої обов'язки і не шукає собі жодних переваг. Але той боявся, що він щось зможе або чогось захоче (як от зараз), і це дратувало Філліпс-Джонса і накликало на Руперта його немилість.
Руперту не терпілося діяти, і він зателефонував своєму приятелеві Артуру Уонскому, заступникові директора; він попрохав його надати якусь тимчасову посаду в іншому відділі, хоч би в геофізичному, що мав полярну секцію в Лондоні.
— Гаразд,— мовив Уонском, і Руперт, що вже трохи звик до своєї хвороби, засів у маленькій кімнатці біля пристані з чотирма молодими жінками, що готували перфокарти для обчислювальних машин. Він узявся за вивчення показників, нотаток і щоденників, які одшукали після аварії літака в Туле.
Саме тут навідав його молодий, вельми заклопотаний американець з ЦРУ і запропонував прогулятися вздовж берега.