От він входить в хату, легкими кроками, худий, в довгому купецькому сюртуці, підкрадаючись і привітно поглядаючи на всі боки. Сідає й м'ягко, повільно, з цікавостю озирається по хаті. Ми замовкаємо, батько заплющує око, немов готуючи себе до чогось трудного. Нового нічого для Шакала немає, але на старому місці на стіні висять портрети Маркса й Енгельса.
— А іконок таки не знімаєте? — киває він на стіну. Ні Ось, ні я не дивимось у той бік, знаючи, про що він говорить. Знає й батько.
— Що ж... і Христос був жид, і Маркс жид... — зітхнувши, додав Никодим. Він зітхає прибільшено лицемірно, показно-лицемірно. І тут же починає оповідати єврейський анекдот з цього приводу.
Ми все ж таки мовчимо.
— Ні, слухай! — раптом живо звертається Никодим до батька. — Ти так-таки й думаеш попасти в царство небесне?
Так ніби питав, чи тато збірається поїхати в Петербург.
Батько кривить рот, — це значить, він посміхається.
— Я вчора балакав, знаєш, з одним священиком, істино-руським, православним. Ні за що, каже, не попаде! Хай і не дума. Як то так, — все життя Бога не признавав, грішив, дітей в розпусту ввів, а як припекло, так і в царство небесне? Та це насмішка з Бога! А що? А що? Та хоч би я, скажемо. Якийсь рабочий, напримір. Стачки, бунти проти мене, прокламації. Поки здоровий, значить. А потім, як скалічить, то й до мене на фабрику? "Простіть, з ласки вашої, я більше не буду, прийміть мене". Що ж, я прийму його? Та навіщо ти мені здався? Ти каїшся, як тобі погано, а як добре стане, то знов за своє? Що, не вірно хіба я разсуждаю? Га?
— О... е... ан... — слабо й зовсім незрозуміло говорить тато. Але я схоплюю, що він хоче сказать і повторяю:
— Бог не фабрикант, тату?
— А-а, а-а! — хитає він головою.
Никодим і сам знає відповідь тата, але робить вигляд, що не розуміє. А зрозумівши, обурюється (розуміється, роблено).
— Як не фабрикант? Самий настоящий! Батько всім нам, покровитель наш, заступник. Хто нам їсти дає, хто нас на світі держить? Тільки ми йому стачки робимо. От за стачки й карає. Руки, ноги одбірає. Чому мені не одбірає? Га? Чому? Та не тільки не одбірає, а ще й дав. От ми ж однакові були, прості робочі. А я от поміщик, фабрикант, член городської думи, мене редактори первих газет знають, почитають! Ні, скажеш? За що ж те, га? А ти от каліка, ні рукою, ні ногою рухнуть не можеш. Язик тобі одняло, вид тобі перекосило. Ти думаєш, дурно це?
Ось устає, робить два кроки й знов сідає. Губи йому тісно зтулені. Мама сидить, низько похилившись над панчохами й не кида вже нам заспокоюючих, благаючих поглядів. Це вже й її терплячим, покірним плечам не під силу.
Я помалу стружу ножем олівець. Часом я кладу руку з ножиком на стіл і виразно ним граюсь, — то стулю в кулаці зо всеї сили, то легенько провожу ним по цераті, немов роблю надрізи. Никодим скоса зирка на мене й на мою руку, але все, видно, доводить його до пафосу.
— ... Думаєш, дурно? Ні, Трохимчику, не дурно. Болію я душею за тебе, але що ж зробиш?
Він навмисно вибіра найпошліщі заялозені вирази, щоб і тим показати, що він сміється.
— ... Не слухав ти мене. І сини твої тепер не слухають. Бог прости їм, вразуми їх. Старшого вже ніби вразумив. А колись убивцем мене називав. Ну що, Вадю, що там! Було. Я не сержусь, я розумію. А от ви не розумієте. От, напримір, тим, що я поміг Богові швидче покликати до себе старого грішника Рибацького, тим я Богові прислужився. А ви осужуєте.
Такого отвертого цінізму ми вже не ждали. Та, може, й сам Никодим не чекав, вирвалось в хвилину екстазу, тихого, всерединного, раюючого.
— Годі, Никодиме Петровичу! — встала мама й підійшла до ліжка. Батько лежав непорушно, весь жовтий. І я, і Ось мовчали. Можна було або тільки всадить по саму ручку ніж в погане горло, що ригає смердючими словами, або мовчати.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Часом Стьопка приходить. Сідає поруч з татом, крутиться на ліжку, розлягається то так то сяк і весь час жартує. Мене він, здається, таки зовсім щиро до своїх зарахував, — частіш усього до мене звертається, сміється мені, підморгує на батька, на Ося. З мамою цілком за панібрата. Не може ж бути, щоб це все було не навмисно. Щось тут єсть, в цих візітах Никодима й Стьопки. Провокація?
Буває й Тепа. Але ця приходить тільки для мене, це всім видно. До батька вона ставиться уважно, ласково, майже ніжно. До мами теж привітно, жартівливо. Ося піддражнює, перекривляючи його суворі, понурі міни.
Позавчора ми стояли з нею в коридорі. Вона все хотіла дізнатись, коли я женюсь на Олесі. (Між инчим, їй уже звідкись відомо, що я тільки тепер познайомився з Микульською.) І все, ніби дражнячи мене, проводила рукою мені по лиці. Я зовсім не дратувався, й вона це бачила, але удавала, що я сержусь, і через те, значить, мала право далі дражнити. І раптом взяла мої руки, поклала на півголі свої плечі, присунула близько-близько лице своє до мене і, посміхаючись тою посмішкою, яка мене колись доводила до сказу, стала дивитись мені в очі — неодривно, щось кажучи, обіцяючи й сміючись.
Дивна річ: глухо й важко забила кров мені в серце! Чого?
Але тільки я хотів м'ягко й спокійно зняти й визволити свої руки, як розчинились двері й ввійшов Ось. Побачивши нас в такій позі, він якийсь мент стояв оторопілий й потім шарпнувся й хутко вийшов на двір.
Я так само помалу й спокійно, як збірався, увільнився від Тепи й став прощатись.
— А ти знаєш, що я тебе люблю? — раптом сказала вона.
— Знаю... — сказав я, посміхаючись.
Вона похмурила брови, прикусила губу, повернулась і пішла до себе.
Що це може значить?
Е, все одно.
Здається, я зовсім розкисаю. Олеся чудна стає. Може, я чимсь образив її? Коли я вихожу з кімнати Славка і застаю її в вітальні, вона не то зневажливо, не то ображено підніма голову й не дивиться на мене. Але всякий раз для чогось просить лишитись. Я лишаюсь, — з непорозумінням, сумом і соромом. Мені соромно, що вона мене жаліє, з жалости лишаючи ще погрітись в їхній тиші. Я їй колись сказав, що гріюсь коло неї, коло її промінястої душевної теплоти. Вона тоді так мило зморщила від приємного замішання губи. (Вона якось трошки смішно морщить їх і витяга вперед трубочкою, як діти до поцілунку.) А тепер чи сердиться, чи нудиться зі мною. Цікаво, як довго вона жертвуватиме собою? Здається, це її призвання — всіх жаліти і для всіх собою жертвувати. Як розуміти те, що вона сказала про сестру Зою? Зоя втеряла розум через революцію, бунт в селі. Олеся завела її в ту революцію. Одже, обов'язок Олесі — віддати свій розум, своє життя Зої. Для чого вона це сказала мені, додавши, що ніколи заміж не вийде? Щоб я чого собі в голову не взяв? Зарані попережає? А я, йолоп, ще почав дивуватись і доводити їй, що Зої розум не вернеться від того, що Олеся буде стискувати своє життя, що це жорстока примха божка справедливости. Не на любов до сестри, не на пекучий вогонь жалости вона кладе свій розум, а холодний, камьяний, безстрастний олтарь идола, що претендує на універсальність. Любов я розумію, давай їй все, давай по краплі своє життя чи випий його зразу і келих розбий. Але як можна любити те, що не має цінности?