Божки

Страница 85 из 85

Винниченко Владимир

— Хочете з своїми попрощатись? — сухо кинув пристав.

— Ні, не хочу! — поспішно відповів Вадим, хапливо натягаючи на голову свій картузок. — Я готовий.

— Ми вийдемо й чекатимем вас надворі, ви можете піти й попрощатись... — ще сухіще запропонував пристав.

Вадим на хвилинку завагався, неймовірно зиркаючи на його. Але зараз же хитнув головою й проговорив:

— Ні, ми можемо вже йти.

— Як хочете.

Зачинивши за собою двері й обійшовши по подвіррю кільки кроків, Вадим ще раз озирнувся. У вікні кімнати, в якій лежали батько і брат, було темно.

— Значить, у тюрму, пане пристав? — голосно, немов аж весело, спитав Вадим.

Пристав, пихкаючи збоку в темноті цигаркою, відповів:

— Ні, спочатку в участок.

І, помовчавши, з цікавостю спитав:

— Ви, здається, задоволені?

— Розуміється! — скрикнув Вадим. — Казенна кватира! Їжа, кімната, а потім і одежу дадуть. Може, б ви мені цигарку дали? Спішив і забув свої на столі. Дуже курить хочеться.

Пристав охоче виняв портсігар і підніс його Вадимові. Вадим зупинився, а за ним зупинилась серед темного подвірря вся юрба. Закуривши, він подякував, загорнувся щільніще в плащ і сказав:

— От тепер і в дорогу. А ночі тепер здорово холодні! В який участок поїдемо? Камери топлені там?

— Топлені, не бійтесь. Салахневич, екіпаж! Прошу тут зупинитись.

Вадим зупинився. Улиця була мертво порожня. Жовтою рідкою пунктірною лінією тягнулись по обидва боки лихтарі, все понижуючись, і ті, що були далеко-далеко, здавалось, лежали просто на землі.

Недалеко стояла бричка, а за нею трохи далі — автомобіль. По знаку Салахневича бричка з грохотом підкотила до воріт, біля яких стояла вся юрба.

— Тікать не будете? — напівжартівливо спитав пристав у Вадима, підштовхуючи його сідать. — Можна нам удвох їхать?

— О, прошу! — готовно відповів Вадим. — Хоч самого пустіть, доїду благополучно до самого у частку.

— Так? Гм!.. Ну, коли так, то ти, Салахневич, можеш іти пішки. Одпусти всіх по містах... Рушай, звощик!

Вадим злегка підвівся й через тин подивився до помешкання батьків. Чи там темно було, чи не видно було за тином вікон, але Вадим ніякого світла в тім напрямі не побачив.

— Участок недалеко? — спитав він весело.

— Десять хвилин, не більше.

Пристав поклав собі під ноги прокламації й, штовхнувши Вадима, ввічливо проговорив:

— Вибачте, будь ласка!

— Прошу дуже! — так само ввічливо відповів Вадим, одсовуючи свої ноги вбік.

Раптом несподівано десь збоку чийсь жіночий голос крикнув:

— Науме Федоровичу! На хвилинку.

Вадим здивовано озирнувся по улиці, — нігде не було ні душі. І тут же помітив у дверцях автомобіля, з яким саме порівнялась бричка, невиразний сілует людської постаті, власне ясну пляму лиця.

І зразу після цього впізнав голос — Тепин!

— Звощик! Стій! — торкнув пристав у спину візника. Бричка стала.

З автомобіля вистрибнула Тепа, закутана в велику темну хустку. Підбігши до брички, вона поспішно проговорила:

— Науме Федоровичу! Можна?

— Прошу! Прошу! — хапливо одповів Наум Федорович і, повернувшись до Вадима, сказав:

— З вами хотять поговорить. Ви можете злізти й одійти собі вбік. Я почекаю.

Вадим потрохи почав розуміти все, що видавалось таким чудним у цім арешті.

— Вадиме Трохимович! На два слова, — голосно сказала Тепа, зазираючи до його з— за колін пристава.

Вадим трошки посидів, не знаючи, що сказать, потім помалу зліз і пішов круг брички до Тепи. Вона схопила його за плащ і одтягла вбік.

— Слухай, ми зараз же сядемо з тобою в автомобіль і поїдемо до мене. Хочеш? — зупиняючись і впиваючись в його очима, які в темноті здавались надзвичайно великими й глибокими, гарячим схвильованим шопотом сказала Тепа. І невідомо для чого злегка потягнула його за плащ.

Вадим мовчав, слабо посміхаючись.

— І що буде? — нарешті якимсь непевним тріснутим голосом спитав він.

— І буде те, що повинно буть! — сильно й немов з гнівом проговорила Тепа.

— Себто?

— Себто будеш моїм...

Очевидно, тон Вадимового голоса надав їй і сеї сили, й гніву.

— Ага. Значить, це ти мене арештовуєш? — по паузі й помалу спитав Вадим,

— Це не важно. Ти хочеш? Хочеш?

Вадим, нічого не відповідаючи, дуже поволі повернувся й, ледве посуваючись, важко пішов до брички.

— Вадиме! — вхопила його ззаду за плече Тепа. — Не роби дурниць! Чуєш?

Вадим зупинився й, повернувшись, тихо сказав:

— Це ти наказала приставу, щоб він старих і брата не чіпав?

— Я. Вадиме, послухай...

— Ну, спасибі, Тепа. За це спасибі. Од душі дякую. А з тобою не піду. Прощай.

І, круто відвернувшись, хутко підійшов до брички, вискочив і веселим, майже радісним голосом проговорив:

— Ну, вже поговорили! Можна й далі, ваше високородіє. Катай, звощику! Та швидче, голубчику, я змерз і спати хочу.

"Їхнє високородіє" здивовано подивилось на Вадима, озирнулось на Тепу й, видно, нічого не розуміло.

— Ну, звощику? Ваше високородіє, та прикажіть же йому везти нас. Я в тюрму хочу. "Високородіє" зрозуміло.

— Прошу мені тут без патякання! Рушай, ти, сидиш!

І поліцай кінцем шаблі злісно пхнув у спину звощика. Той злякано зашарпав віжками й почав підганяти конячинку.

Хвилини через три їх перегнав автомобіль. Він спочатку йшов зовсім тихо, наче хотів, щоб його догнала бричка, потім раптом, ніби обурений, шарпнувся вперед, люто зарявкав ріжком і з скаженою силою понісся по улиці.

Вадим усміхнувся, підняв комір пальта й зручніще вмостився поруч з набурмосеним, лютим на когось приставом.

Кінець.