— А ви хіба її бачили? — дуже живо й трохи непокійно скрикнув Вадим.
Тепа голосно засміялась.
— Ага, злякався!.. Не бійтесь, вона тільки дала мені листа і зараз же пішла. Так що я нічого не встигла їй розказати... Вона ревнива?
— Не знаю... — посміхнувся Вадим.
— Ах! От же яка штука! — вмить скрикнула Тепа. — Фу, яка ж я дурепа, не догадалась. Голубчику мій, та ви не до універсітету вступаєте, а до шлюбу! Ну, розуміється! А я повірила. Ну, це не гарно з вашого боку: ми вам щиро пропонуємо службу, я вже подумала, як зробить, щоб удержать за вами місце, а ви... он який! Ну-ну! Тим то така була філософія, песімізм, розчаровання, а потім раптом така зміна. Тепер я розумію... Ну, поздоровляю вас!..
— Дякую! — сказав Вадим, сміючись. — Але трошки ще рано... Тюремна наречена ще не справжня наречена.
— А! А, значить, була тюремною? Вадим як спійманий змішався.
— Ну, була, та що з того? Справді, Тепо, це — неправда... Я не збіраюсь женитись і дійсно вступаю до універсітету.
Тепа з усмішкою слідила за кожним рухом його лиця.
— Не вірю! — погрозливо покачала вона головою. — Ой, не вірю я вам... Ну, не хочете сказать, не треба. Де ж ви оселились?
Вадим на хвилинку затримав одповідь.
— Уявіть собі: у того лакея з дочкою, що ви в той вечір викинули з кватири.
Тепа не здивувалась, а весело й байдуже сказала:
— От, дійсно! Як же це так трапилось?
Вадим по цьому зрозумів, що вона нічого не забула й не простила.
— Так, випадково. Шукав кімнату, а вони якраз перебрались і рішили наймать одну хатинку. Я й узяв.
— Я вам не дуже заздрю. Ну, це не цікаво. Розкажіть краще, як ви жили, де були... Знаєте, я й досі ще не вірю, що це ви. Як у сні.
Вадим хотів одговоритись тим, що треба піти взять урок, але Тепа одняла картуз і сказала, що наречена не втече нікуди. Вирвавши картуз, вона, як колись, провела рукою по щоці йому і ласкаво показала кінчик червоного язика.
Потім підсіла ще ближче, обвіваючи запахом ніжних й незрозуміло-хвилюючих пахощів. Поклавши ногу на ногу і виставивши малюсенький носик черевичка, вона пустотливо погойдувала ним. Шовк блискучими приємними хвилями спадав з ноги додолу й шелестів, як суха трава. Руки були оголені майже до плеч і проти волі звертали на себе увагу своєю красою й піняво-білою рожевостю. А шкура була ніжна, без пукришків, як оксамитна.
То зазираючи Вадимові в очі, то немов випадково торкаючись до його руки, Тепа раптом почала згадувать давноминуле.
— Пам'ятаєте, як ви страшно серйозно доводили мені, що вам все ніколи, що треба спішить на засідання трохи не центрального комітета, і сиділи зі мною до самого ранку? Страшенно комічно було. А покажіть палець. На якій руці? На правій!.. Єсть шрам? Єсть. Пам'ятаєте?
Це був знак першого признання. Доведений до сказу насмішками й глузуванням Тепи, він од люті поклав палець у рот і розчавчив його до самої кістки. За це Тепа вперше розцілувала його і вперше була тиха та покірна весь вечір.
— А садок згадували? І пропаганду теж?
Був час, коли Вадим носив Тепі нелегальні книжки, бажаючи загітувати її. Тепа зпочатку одмовлялась, сміялась, а потім несподівано погодилась і брала всі книжки, які давав він. Так тягнулось з місяць. А потім виявилось, що вона викопала в садку яму і акуратно складала туди всю літературу, не читаючи її. З цього проводу вийшла перше серйозна сварка, яка й закінчилася тим, що Тепа стала любовницею Вадима біля тої ж самої ямки за бесідкою.
— Пам'ятаєш дворника Родівона? А "Гостинницу Италію"? А як ти ловив мене?
І тут же, немов боячись, що він не пам'ятає, починала лукаво, шопотом розсказувати, весь час зазираючи в очі і торкаючись його руки.
Вадим спершу усміхався й підтакував. Але далі замовк і тільки дивився на свіже, незачеплене часом розквітле лице Тепи. Очі у неї розгорілись ніби й справжнім огнем, на щоках заграв рум'янець, як і в ті часи, коли вони сиділи в бесідці. Під підборіддям трошки повніше шия стала, але це немов надавало більше дозрілости красі.
Вадим потягнувся за картузом, але Тепа взяла його руку й не пустила більше. Вадим ніяково посміхнувся, але руки не однімав.
"Цікаво, що буде", — подумав він машинально, як у сні.
А Тепа обережно й ще тихіше почала вже згадувати деякі сцени з "Гостинницы Италіи". Вадим иноді потискував плечима, іронізував, але Тепа тільки поглядала на його й провадила далі.
Раптом Вадим зітхнув, засміявся і рішуче випростав свою руку.
— Все то правда, Степанидо Макарівно, але, знаєте, час не стоїть, мені треба йти. Будь ласка, дайте мені картуз.
— Ще рано. Нема куди тобі йти. Комітетів більше нема. Ти тепер мій цілком. Чого смієшся? Думаєш, не будеш моїм? Ох, голубчику... Я чую, чим ти дихаєш... Ні, без жартів, хочеш, скажу тобі щиру правду? Ти був єдиним моїм коханим. Не віриш? Як хочеш. Після тебе були любовники, а коханих ні... Ти думаєш, я сміялась, коли оце згадувала? Думаєш? Правда, не віриш, що у мене зараз страшно солодко болить серце? Ні? І ніхто не повірить, і я сама не вірю... А болить. І в тебе болітиме. І, може, вже болить. Болить чи ні?
— Дайте картуз, Тепо.
Тепа подивилась на Вадима, на його недобрий блиск в очах та побілілі губи і поспішила сховати задоволення. Подаючи картуз, вона сказала:
— Тільки не смійте нареченій говорить про мене. Чуєте? А втім, можете! Навіть можете женитись. Я ревнувать не буду... Коли ж побачимось?
І зараз же сама грубим, одривистим голосом додала:
— "Ніколи!" Пам'ятаєте, як колись ви мені так одповідали? Ну, коли?
— Не знаю... Скоро, мабуть. Ну, до побачення.
Тепа встала, стиснула йому руку й вивела аж на ґанок, не говорячи більше ні слова: по вигляду Вадима вона бачила, що треба помовчати.
Вернувшись до себе, вона походила по хаті, посміхаючись і приклавши долоні до щок. Подивившись у дзеркало, вона непохваляюче похитала головою і знов заходила. Потім сіла на те місце, де сиділи з Вадимом, і задумчиво поклала голову на спинку канапи.
9.
Діна вернулась додому дуже пізно, майже о другій годині.
Тихенько пройшовши в свою хату, вона несподівано застала там Модеста. Він ходив з кутка в куток, заклавши руки за спину і пожовуючи губами. На неї подивився з таким виглядом, немов вона вся була обляпана болотом. Одне вже те, що він жував губами, заклавши руки за спину, і дивився таким поглядом, могло роздратувать найспокійніщу людину. Але було пізно, Діна не хотіла піднімать історій і тому не дала волі свойому роздратованню. Навпаки, вона весело, довірчиво, як другу і мужу, почала розказувати, як провела вечір. Знаючи Модеста, вона, щоб не робить йому неприємности, трохи змінила правду, сказавши, що була в театрі з Софі Гадальцевою, яку випадково зустріла. Було дуже весела через те, що пішли на студентські місця. Потім зайшли до Софі, випили чаю, і Софі з чоловіком провели її аж додому. От і все. Оповідаючи, вона роздягалась, сміялась і весь час ніжно й як мужа та друга цілувала Модеста. Але цей міщанин перш усього звернув увагу на те, що від неї пахло вином і сігарою. При цьому він виявив себе як щирий міщанин і провокатор. Замісць того, щоб по-дружому отверто спитати її, чому від неї пахне вином, він ужив провокацію. Наче заклопотаний її здоров'ям, цей провокатор вперед викликав її на те, що вона запевнила його, що нігде нічого крім чаю не пила. Після ж того раптом загорівся благородним гнівом, обуренням і сказав, що зразу почув від неї дух вина. І тут же почав виливати на неї цілі помийниці: що вона безсердечна мати, що вона шлюха, що вона ганьба всеї їхньої міщанської родини, що її треба нагайом вигнати зараз же на улицю в одній сорочці. Звичайно, від такої несправедливости хоч кого може кинути в лють. Діна не витримала і шпурнула гребінем в морду провокаторові. Тоді він довершив свою шляхетність: озвірівши, схопив її за роспущені коси і почав бити тим самим гребнем по чому попало. Діна зчинила крик. Позбігались Олеся, Юрій, Дуня. І тільки тоді Модест випустив її. В сльозах, в істериці, побита, принижена, Діна заснула тільки вдосвіта.