– Ви мене розчарували, – озвався товстун із свого глибокого крісла.
– Мені це дуже прикро. – Еллері з усмішкою глянув на нього. – Дозвольте дати вам, скептику, пояснення. Коли кілька днів тому містер Торн, міс Мейх'ю і я приїхали сюди, було вже надвечір. Нагорі, в кімнаті, яку ви так дбайливо для мене приготували, я виглянув у вікно. Заходило сонце. Нічого особливого в тому не було. Захід сонця, звичайний собі захід сонця. Повсякденне явище, що цікавить лише поетів, метеорологів та астрономів Але цього разу сонце вперше мало істотне значення для того, хто прагнув дійти до суті… Воно розганяло темряву й було воістину… божим світильником. Бачте, моя кімната й кімната міс Мейх'ю виходили вікнами в різні боки. Якщо я із свого вікна бачив захід сонця, значить, воно виходило на захід, а вікно кімнати міс Еліс, природно, – на схід. Поки що все гаразд. Того вечора ми поговорили й розійшлися. Другого ранку я прокинувсь о сьомій, коли сонце тільки-тільки зійшло. І що ж я побачив? У моє вікно світило сонце!
У каміні засичали дрова. Кремезний офіцер у синій уніформі неспокійно засовався на стільці.
– Розумієте, – вів далі Еллері, – з вікна своєї кімнати я бачив і захід, і схід сонця.
Райнак похмуро подивився на Еллері. Його товсті щоки знову порожевіли. Рухом, схожим на привітання, він підніс до рота склянку й випив її до дна.
Еллері розповідав далі:
– Я не відразу збагнув, яке важливе значення має це загадкове явище. Але згодом, повернувшись до нього у думці, я невиразно відчув, що доля, космос чи бог – називайте це як завгодно – дають мені нагоду зрозуміти, здавалося б, незбагненний феномен Чорного дому, який уночі зник з лиця землі.
– О боже! – простогнав Торн.
– Але я ще не був до кінця певний. Щоб дійти остаточного висновку, мені потрібен був від небес ще один доказ. А тому, оскільки падав сніг і сонце не могло пробитися крізь густу завісу, я чекав. Я чекав, поки перестане сніг і знову засяє сонце. – Він зітхнув. – І коли воно нарешті засяяло, в мене не залишилося жодного сумніву. Сонце світило у вікно міс Мейх'ю. Того дня, коли ми приїхали, це вікно виходило на схід, але тепер я був у кімнаті міс Мейх'ю майже надвечір. А сонце заходило.
– Боже мій! – знову вихопилось у Торна.
Нічого іншого він, здавалося, сказати не міг.
– Отже, її кімната виходила на захід. Як вона могла виходити на захід, коли в день нашого приїзду виходила на схід? Зупинилося сонце? Перевернувся світ? Чи було якесь інше пояснення – таке, що своєю простотою вражало уяву?
– Квіне, – почав був Торн, – та це ж…
– Зачекайте, – зупинив його Еллері. – Дайте мені закінчити. Єдиний логічний висновок, що не суперечив законам природи, був такий – хоча будинок і кімнати, де ми жили, здавалися тими самими, які ми побачили в день приїзду, це був не той будинок і не ті кімнати. Якщо, звісно, ця міцна споруда разом з фундаментом не була повернута на сто вісімдесят градусів, мов дитяча іграшка на паличці. Але така думка – абсурд. Отже, це був інший будинок. Він був схожий на перший як знадвору, так і всередині, у ньому були такі самі меблі, килими, прикраси, але… це був не той самий будинок. Це був інший будинок, схожий на перший у всіх деталях, крім однієї: його положення щодо сонця.
Знадвору долинули приглушені вітром голоси детективів. Наздогнати Кейта їм не пощастило. Місяць кидав на землю холодне світло.
– Таким чином, – провадив Еллері, – все стає на свої місця. Білий дім був не той будинок, у якому ми ночували першу ніч. Це був його двійник, і він займав інше положення щодо сонця, а тому й Чорний дім нікуди не зникав. Він залишався там, де стояв завжди. Зник не Чорний дім, а ми. Першої ж ночі нас перевезли на нове місце, де кругом був такий самий ліс, проїзд, гараж і розбита дорога. Було все. Але там, де мав стояти Чорний дім, лише білів засніжений прямокутник.
Поки ми спали, нас перевезли до двійника Білого дому. Перевезли нас, наші речі, портрет матері міс Мейх'ю, навіть скалки карафки від бренді, розбитої напередодні в першому будинку під час добре підготовленої й талановито виконаної сцени. Були вийняті замки з дверей… Було зроблено все, щоб зберегти ілюзію, нібито ми прокинулися вранці в тому самому будинку, в якому звечора лягли спати.
– Дурне базікання! – кинув, усміхнувшись, Райнак. – Нісенітниця, маячня хворого.
– Все йшло чудово, – пустивши повз вуха його слова провадив Еллері. – План був прекрасний, відчувалася рука великого майстра. Було створено бездоганний ланцюг переконливих доказів. Нас усіх перевезли вночі – очевидно, коли ми були непритомні. Я пригадую ті два ковтки, після яких і в мене, і в Торна вранці був неприємний присмак на язиці й розколювалась від болю голова. Містер Райнак сам приготував заздалегідь напої і підмішав у них наркотики. Адже він – лікар, усе дуже просто.
Кинувши швидкий погляд на кремезного чоловіка в синій уніформі, товстун весело стенув плечима. Обличчя в офіцера залишалось незворушним.
– Чи сам зробив усе те містер Райнак? – поставив запитання Еллері. – Ні, це неможливо. За ті кілька годин, які він мав, сам він не встиг би… полагодити Торнову машину, перевезти нас, наш одяг і наші речі з Білого дому до його двійника, знову вивести з ладу Торнову машину, покласти нас у ліжка, розвішати наш одяг так, як ми розвішали його перед сном, перевезти портрет, скалки кришталевої карафки, можливо, й деякі дрібниці та прикраси, яких бракувало в другому будинку, і таке інше. Немала робота, навіть якщо значну її частину було виконано ще до нашого приїзду. Немає сумніву, це було діло рук цілої групи співучасників. До неї належали всі, хто жив у будинку, крім хіба місіс Фелл – вона в такому стані не дуже розуміла, що діється. – Очі в Еллері горіли. – Отже, я запевняю, що всі, в тім числі й молодий містер Кейт, який завбачливо втік, брали участь у змові, щоб перешкодити законній спадкоємиці Сільвестра Мейх'ю заволодіти будинком, де сховане багатство.
Доктор Райнак ввічливо прокашлявся і, мов жирний тюлень, сплеснув у долоні.
– Надзвичайно цікаво, Квіне! Надзвичайно! Вже й не пригадую, коли я чув таку захопливу вигадку. А з другого боку, хоч я й ціную вашу дотепність, у вашій казочці є один натяк, що не може не викликати мого обурення. – Він повернувся до офіцера. – Ви, звісно ж, не вірите в цю нісенітну вигадку?… Гадаю, містер Квін від шоку трохи з'їхав з глузду..