– Прошу залишатися на місці, містере Райнак, – спокійно наказав Еллері, коли сірник догорів. – Мій револьвер загалом вогнепальна зброя, але ним можна скористатись і як тупим знаряддям. – Він підійшов до столу, на якому встиг помітити гасову лампу, новим сірником запалив гніт і знову відступив до дверей.
– Дякую вам! – прошепотіла Еліс.
– Що сталося, міс Мейх'ю?
– Я… не знаю. Я спала. Прокинулась, коли почула, як зарипіла підлога. А тоді з'явилися ви. – Еліс заплакала. – О боже!..
– Ви закричали.
– Закричала? – Вона по-дитячому зітхнула. – Я… Дядечку Герберте, що все це означає? – раптом гнівно запитала вона. Що ви робите в моїй кімнаті?
Силувано посміхаючись, товстун глипнув на неї, висмикнув із шухляди руку й незграбно випростався.
– Що я роблю, люба моя? – перепитав він, дивлячись на біле плече Еліс, що виглядало з-під стьобаної ковдри. – Я зайшов поцікавитись, як ви себе почуваєте. Сьогодні ви були така схвильована… Просто це вияв родинного почуття, дитино моя. Пробачте, якщо я налякав вас.
– Бачу, я вас недооцінив, докторе, – зітхнувши, промовив Еллері. – Дуже невдало з вашого боку. Просто грубо. Я, звичайно, можу віднести це за рахунок вашого збентеження, що природно. Але навряд чи була рація шукати міс Мейх'ю в шухляді комода, хоч би який великий він був. Цей чоловік вас чіпав? – різко запитав він дівчину.
– Чіпав мене? – вона з огидою повела плечима. – Ні. Якби він доторкнувся до мене в темряві, я померла б.
– Який чарівний комплімент! – промовив Райнак з іронією в голосі.
– Отже, що ви тут шукали, містере Райнак? – запитав Еллері.
Господар повернувся правим боком до дверей і всміхнувся.
– На жаль, я трохи недочуваю на праве вухо. На добраніч, Еліс! Приємних снів! Ви дозволите мені вийти, рицарю?
Еллері мовчки дивився на усміхнене обличчя товстуна, поки за тим зачинилися двері. Якийсь час у кімнаті стояла тиша. Потім Еліс, притримуючи край ковдри, лягла.
– Містере Квін, благаю вас, заберіть мене звідси завтра! Я кажу серйозно. Я не можу вам пояснити, як… як мені страшно. Я весь час думаю, що… що… Ми всі збожеволіємо, якщо залишимося тут ще трохи. Ви мене заберете?
Еллері сів на край ліжка.
– Вам справді так страшно, міс Мейх'ю? – запитав він лагідно.
– Дуже страшно, – пошепки відповіла дівчина.
– В такому разі, завтра ми з Торном зробимо все що зможемо. – Він потиснув їй руку крізь ковдру. – Я подивлюся, може, пощастить полагодити його автомобіль. Він казав, що там залишилося трохи пального. Проїдемо, скільки вистачить, а далі підемо пішки.
– А якщо пального зовсім мало?.. А втім, мені байдуже! – Вона подивилася на Еллері широко розплющеними очима. – Гадаєте, він… нам дозволить?
– Він?
– Ну, хоч би хто це був…
– Не гасіть лампи. Коли я піду, поставте під дверну ручку стілець. – Еллері швидко обвів поглядом кімнату. – Між іншим, міс Мейх'ю, у вас немає нічого такого, що містер Райнак хотів би привласнити?
– Мене це теж дивує. Не уявляю, чого йому треба. Я така бідна, містере Квін, мов та Попелюшка. Крім того, що на мені, й речей, які я привезла, у мене нічого немає.
– Може, давні листи, юридичні папери, пам'ятні подарунки?..
– Лиш одна, дуже давня мамина фотокартка.
– Гм… Містер Райнак не справляє враження сентиментального чоловіка. Ну гаразд, на добраніч. Не забудьте про стілець. Запевняю, вам нічого не загрожує.
Еллері трохи постояв у холодному темному коридорі, впевнився, що дівчина підставила під двері стільця й пішов до себе.
В кімнаті на нього чекав Торн. У пом'ятому халаті, з розкуйовдженим волоссям, він був схожий на привида.
– О, а це що?! Мара! Вам теж не спиться?
– Спати? – здригнувся Торн. – Як може чесна людина спати в цьому забутому богом місці? Я бачу, ви чогось дуже веселий.
– Не веселий. Живий. – Еллері сів і закурив сигарету. – Кілька хвилин тому я чув, як ви крутилися в ліжку. Що вас погнало сюди в такий холод?
– Нічого. Просто нерви. – Торн заходив по кімнаті. – Де ви були?
Еллері розповів.
– Дивний цей Райнак, – закінчив він. – Але ми не повинні дозволити, щоб він нас перехитрував. Нам треба від усього відмовитися, Торне, принаймні поки що. У мене була надія… Та, на жаль, я дав бідолашній дівчині обіцянку. Завтра ми від'їжджаємо, і чим раніше, тим краще.
– А в березні нас, замерзлих, знайде рятувальна команда, – жалібно промовив Торн. – Чудова перспектива! Але краще замерзнути, ніж і далі лишатися в цьому страшному місці. – Він подивився на Еллері. – Сказати правду, Квіне, я трохи у вас розчарувався. Після всього, що я чув про вашу професійну майстерність…
– Я ніколи не претендував, щоб мене вважали за чародія чи богослова, – стенув плечима Еллері. – Те, що тут діється, – або найчорніша магія, або доказ того, що чудеса все ж таки трапляються.
– Ваша правда, – погодився Торн. – І все ж, якщо подумати, то це… суперечить законам природи, чорт забирай!
– Я бачу, юрист оговтується від страху, – сухо сказав Еллері. – Та залишатися тут довше означало б остаточно себе зганьбити. На мою думку, тим часом краще визнати свою поразку.
– Тим часом? Що ви хочете цим сказати?
– Запевняю вас, Торне, ви ще не настільки оговталися від потрясіння, щоб як слід обміркувати те, що сталося, – лагідно зауважив Еллері. – Сьогодні я сушив собі над цим голову. Розгадки я не бачу, але вона десь поруч. Зовсім поруч.
– Ви хочете сказати, – збуджено почав адвокат, – що справді…
– Якби на мене мала вплив релігія… – не дав йому закінчити Еллері. – Це надзвичайно дивовижний випадок, – замислено говорив він далі. – Надзвичайно! Ні в англійській, ні в будь-якій іншій мові немає слова, яким його можна було б назвати. Він, як і всі великі справи, розпадається на дуже прості складові частини. Існує золото. Воно сховане в будинку. Будинок зник. Щоб знайти золото, треба спершу знайти будинок. Гадаю…
– Крім безглуздих маніпуляцій з Кейтовою мітлою, – глузливо посміхнувся Торн, – я не пригадую, щоб ви зробили в цій справі щось варте уваги. Знайти будинок! Ви ж бо ще й пальцем не ворухнули, тільки сидите й вичікуєте.
– От-от! – докинув Еллері.
– Чого?
– Чекати – це для нас єдиний вихід, мій добрий, розгніваний друже. Лише окультний знак викличе духа Чорного дому.