– Не ворушіться! – зупинив адвокат Еллері й товстуна, коли ті з'явились у дверях. – Бога ради, не ворушіться! Стійте на місці.
Еллері, стиснувши револьвер, спробував обминути Райнака, але це було однаково, що зрушити з місця кам'яну брилу. Торн, залишаючи за собою в снігу дві борозни й заточуючись, підійшов до ґанку.
– Подивіться на мене! – гукнув він. – Подивіться на мене! Я не здаюся вам божевільним?
– Візьміть себе в руки, Торне! – гримнув на нього Еллері. – Що з вами? Я не бачу нічого незвичайного.
– Ніку! – крикнув Райнак. – Ти теж із глузду з'їхав?
Хлопець затулив долонями своє засмагле обличчя, потім опустив руки, підвів голову й повільно відповів:
– Все може бути. Мабуть, ми всі з глузду з'їхали. Подивіться самі!
Райнак ступив крок уперед, і Еллері, обминувши його, підійшов по м'якому снігу до Торна. Адвокат стояв і весь тремтів. Услід за Еллері перевальцем підійшов господар. Потім усі троє рушили глибоким снігом до Кейта, приготувавшись побачити щось незвичайне.
Але готуватись не було потреби. Як і кожен би на їхньому місці, вони побачили перед собою засніжений рівний прямокутник. Еллері відчув, як чуб у нього стає дибом. А в голові майнула думка, що це, певно, лише кульмінаційний момент у розвитку загадкових подій напередодні. Світ наче перевернувся догори дном. Здавалося, в ньому вже не лишилося нічого розумного.
Райнак хапнув ротом повітря і стояв, кліпаючи, мов велетенська сова. На другому поверсі в Білому домі грюкнуло вікно. Ніхто з них навіть не підвів голови. З вікна своєї кімнати, що виходило на проїзд, дивилася приголомшена Еліс Мейх'ю. Вона коротко зойкнула й відразу замовкла.
Був будинок, з якого вони щойно вийшли і який Райнак охрестив Білим домом, були широко розчинені надвірні двері, у вікні на другому поверсі була Еліс Мейх'ю. Міцна, потемніла від давнини споруда – камінь, дерево, штукатурка. Все, що й має бути. До будинку можна було доторкнутися рукою. Був проїзд. Був гараж.
Але там, де стояв Чорний дім з його міцними кам'яними стінами, заскленими вікнами, димарями й дерев'яними оздобами, з його брудом і смородом, той самий Чорний дім, по кімнатах якого Еллері ходив лише напередодні, в якому помер Сільвестр Мейх'ю, який усі вони бачили, якого торкалися… Там, де ще вчора стояв Чорний дім, не було нічого.
Не було стін. Не було даху. Не було руїн. Не було будівельного сміття. Не було нічого.
Було рівне, вкрите пухнастим сніговим килимом порожне місце.
Вночі Чорний дім зник.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
"Постать Еліс я бачу", – відзначив у думці Еллері Квін і знову глянув перед себе.
Він не протер очі лише тому, що це було б смішно, до того ж ні зір, ні решта чуттів у нього ще ніколи не були такі гострі, як цієї хвилини.
Еллері стояв на снігу й уже довго, дуже довго дивився на те місце, де ще вчора стояв триповерховий кам'яний будинок, зведений сімдесят п'ять років тому.
– Немає, – почув він кволий голос Еліс із вікна нагорі. – Будинку. немає…
– Виходить, з глузду я не з'їхав, – зробив висновок Торн, підходячи до них.
Еллері подивився на довгий слід від адвокатових ніг на снігу, а тоді перевів погляд на власну тінь. "Вага людини все ще має значення, подумав він. І матеріальні предмети все ще відкидають тінь". Дивно, але це відкриття дало йому певну полегкість.
– Будинок справді зник! – проказав Торн надтріснутим голосом.
– Зник, – глухо повторив Еллері. – Таки зник, Терне.
Це було все, що він міг сказати.
Райнак вигнув гладку шию і, трясучи, мов індик, подвійним підборіддям, вигукнув:
– Неймовірно! Це неймовірно!
– Неймовірно! – прошепотів Торн.
– Ненауково. Цього не може бути. Я розумна людина. Розумна! І мій розум нічим не затуманений. Такого, чорт забирай, просто не може бути…
– … як сказав той, хто вперше побачив жирафу, – зітхнув Еллері.
Торн безтямно заходив сюди-туди. У вікні нагорі стояла приголомшена Еліс.
Кейт вилаявсь і, випроставши перед себе руки, як це роблять сліпі, кинувся через завалений снігом проїзд до невидимого будинку.
– Стійте! – гукнув йому Еллері. – Постривайте!
– Чого вам треба? – сердито запитав юний велет, зупинившись.
Еллері сховав до кишені револьвер, повільно підійшов по снігу до хлопця й став поруч із ним.
– Я ще й сам не знаю. Тут щось не те. Щось негаразд – або зі світом, або з нами. Це не той світ, який ми знаємо. Це… переміщення неживих предметів. Ви припускаєте, що Сонячна система геть збожеволіла й зійшла з орбіти в неосяжних глибинах космосу? Здається, я кажу нісенітницю.
– Вам краще знати, – озвався Кейт. – А я не хочу через якесь безглуздя тікати світ за очі. Бог свідок, на цьому місці стояв міцний триповерховий будинок, і я нікому не повірю, що тепер його там немає. Не повірю навіть власним очам. Ми… загіпнотизовані. Це все наробив кабан! Він здатний на що завгодно. Ми загіпнотизовані! Ви загіпнотизували нас, Райнаку!
– Що? – перепитав лікар, не відводячи погляду від порожнього місця.
– Кажу вам, будинок тут! – люто закричав Кейт.
Еллері зітхнув і, ставши навколішки, замерзлими руками почав розгрібати м'який білий сніг. Під снігом він побачив вологу жорству.
– Це проїзд, правда ж? – запитав він, не підводячи голови.
– Проїзд, – буркнув у відповідь Кейт, – а може, дорога в пекло. Ми знаємо те саме, що й ви. Звичайно, проїзд. Хіба ви самі не бачите? Он же гараж. Що ж це, як не проїзд?
– Не розумію, – спохмурнів, зводячись на ноги Еллері. – Нічого не розумію. Почну все спочатку. Може… може, справа в земному тяжінні? Може, ми з хвилини на хвилину злетимо в космос?..
– Боже мій! – простогнав Торн.
– Єдине, в чому я певен, – це те, що вночі сталося щось надзвичайне.
– А я кажу, це гіпноз, – правив своєї Кейт. – Звичайнісінький гіпноз.
– Дивно! – подав голос товстун. – Який усе ж таки недосконалий світ! Зник будинок. Дивно! – Він похмуро засміявся.
– Атож! – нетерпляче кинув Еллері. – Так воно й є, докторе. Світ справді недосконалий. А щодо вас, Кейте, то ви й самі не вірите в нісенітницю з груповим гіпнозом. Будинок таки зник. Але мене хвилює не те, що він зник, а те, як він зник. Це схоже на… на… Я ніколи не вірив у… щось таке. – Він труснув головою. – А, нехай йому чорт!