* * *
Невдовзі після Петра й Павла , коли всі луги вже голубіли від волошок, настала неприємна затяжна сльота. Затишні місцинки, де Рейневан і Ютта звикли були віддаватися любовним утіхам, перетворилися на багнисті баюри. Абатиса якийсь час дивилася, як закохані кружляють під аркадами віридарію, як заглядають одне одному в очі — щоби врешті-решт попрощатися й розійтись. Якось увечері, здійснивши в абатстві деяку реорганізацію щодо розквартирування, вона викликала їх до себе. І відвела до келії, прибраної і прикрашеної квітами.
— Тут ви будете жити, — сухо повідомила вона. — І спати. Обоє. Від зараз. Від цієї ночі.
— Дякуємо, мати.
— Не дякуйте. І не марнуйте часу. Hora ruit, redimite tempus .
* * *
Надійшло літо. Гаряче, спекотне літо 1428 року.
* * *
Невтомний городник невтомно приносив усе нові й нові чутки. Капітуляція Яна Колди та втрата шленжанського анклаву, розповів він, розтоптуючи викопаних з гнізд голих мишенят, розлютили гуситів. У середині липня, у четвер після святої Маргарити , Сирітки в рамках помсти швидкою вилазкою атакували та захопили Єленю Гуру, спаливши місто до голої землі.
Хоч це зайняло йому трохи більше часу, городник доставив також плітки з Чехії, новини, на які Рейневан і Самсон чекали з нетерпінням. Гейтман Празького Нового Міста, Велек Коудельник з Бржезниці, розповідав городник, зшкрябуючи гній із вил, близько Святого Урбана вдарив по країні баварців. Гусити спалили Мосбах, резиденцію фальцграфа Отто, долиною ріки Нааб дійшли аж під Регенсбург. Дощенту сплюндрували й повністю зруйнували цистерціанське абатство у Вальдербаху. З повними возами здобичі повернулися до Чехії, залишивши за собою згарище.
Приблизно в цей самий час, розповідав городник, колупаючись у носі й уважно розглядаючи виколупані знахідки, Табор, щоб навчити герцога Альбрехта добрим манерам, вдерся з диким рейдом у Ракуси. Палячи, спустошуючи, грабуючи й не зустрічаючи опору, таборити дійшли аж до Дунаю. Та хоча від Відня їх відділяв лише шматочок дороги, форсувати велику ріку вони не могли. Для демонстрації тільки трохи погримотіли гарматами з лівого берега, після чого забралися геть.
— Певно, — пробурмотів до Самсона Рейневан, — і наш Шарлей там був. І своє витворяв.
— Мабуть, так, — зівнув велетень, пошкрябуючи нігтями шрам на голові. — Не думаю, що він би подався до Константинополя без нас.
У переддень святого Якова абатиса викликала Рейневана до себе вдруге.
* * *
Цього разу вона читала "Книгу божественної втіхи" Майстра Екхарта , красиве й багате видання.
— Ти в костелі давно не був, — зауважила вона, дивлячись з-над окулярів. — Зазирнув би коли, постояв би навколішках перед вівтарем. Подумав би про те та се. Обдумав би те та се...
Ах, правда, — вона підвела голову, не дочекавшись відповіді. — Тобі бракує часу. Ви зайняті, ти і Ютта, дуже зайняті. Що ж, я вас розумію і не засуджую. Я не завжди була черницею. У молодості, соромно зізнатися, я також, бувало, активно віддавала честь Пріапові й Астарті. І не раз мені здавалося, що я ближча до Бога в обіймах мужчини, ніж у храмі. Я помилялася. Однак це не заважає мені розуміти тих, хто ще мусить почекати, щоби зрозуміти цю помилку.
— Ми дали тобі, — продовжила вона, помовчавши, — притулок та опіку. Що нами керувало не тільки милосердя, ти вже напевне збагнув. А також що наша симпатія до тебе викликана не тільки прихильністю і пристрастю, які почуває до тебе люба нам Ютта Апольдівна. Були й інші причини. Час про них порозмовляти.
— Твоє пильне око, — говорила далі абатиса, — неодмінно вже відкрило, що цей монастир дещо відрізняється від інших монастирів. І це, мусиш знати, аж ніяк не єдиний такий монастир. Не тільки ви, утраквісти, зауважуєте необхідність реформування Церкви, не тільки ви до реформування прагнете. І хоч іноді вам здається, що ви у своїх прагненнях крайні, це неправда. Є й такі, хто хоче значно глибших змін. Значно глибших.
— Тобі, гадаю, знайомі, — тягнула вона, — тези братів з ордену Франциска, які черпали з криниці великої й таємної мудрості, тієї самої, яку осягнув натхненний святою думкою та волею Йоахим Флорський? Нагадаю: на три Віки поділений наш світ і на три Заповіти. Вік і Заповіт Отця, який тривав від Адама до Христа, був законом суворої справедливості та насилля. Другий, Вік і Заповіт Сина, що почався зі Спасителем, був законом милості та мудрості. Третій Вік настав, коли великий святий з Ассізі розпочав свою працю, і є віком Духа Святого, Заповіт якого є законом любові та милосердя. І пануватиме Дух Святий до кінця світу.
— Сила Духа Святого, говорить натхненний Майстер Екхарт [51], — абатиса поклала руку на розкриту книгу, — воістину пориває те, що найчистіше, найніжніше, найпіднесеніше, пориває іскру душі й підіймає її до самісіньких вершин у горінні та в любові. Це так, як відбувається з деревом: сила сонця бере те, що є в корені дерева найчистішим та найніжнішим, і підіймає аж до віття, на якому воно стає цвітом. Точнісінько так само іскра душі піднімається до світла, возноситься до свого прапочатку. І досягає абсолютної єдності з Богом. Тож бачиш, юначе, що настання Віку Духа робить непотрібним і зайвим посередництво Церкви та священиків, позаяк уся спільнота вірних охоплена безпосереднім світлом Духа, через Духа з Богом поєднується й ототожнюється. Без посередників. Посередники непотрібні. А надто — грішні та фальшиві посередники.
— Таки справді, — наважився він, кашлянувши. — Схожі в нас, здається мені, погляди та цілі. Достоту те саме говорили-бо Ян Гус та Ієронім, а до них Вікліф...
— Те саме, — перебила вона, — говорив і говорить Петер Хелчицький. То чого ж ви до його слів не дослухаєтеся? Коли він повчає, що на насильство не можна відповідати насильством? Що війна ніколи не закінчується перемогою, а плодить наступну війну, що нічого, крім ще однієї війни, війна принести не може? Петер Хелчицький знав і любив Гуса, але з ґвалтівниками і вбивцями йому було не по дорозі. Йому було не по дорозі з людьми, які звертають обличчя до Бога, стаючи на коліна на встеленому трупами побоїщі. Які творять хресне знамення руками, по лікті заляпаними в крові.