— Спалити обидва. Займися цим, брате Пухало. О, а там я бачу млин... Там другий. Там село... І там село... А там що? Костелик? Брате Салаво!
— Слухаю, брате Прокопе!
Не минуло й години, як у небо здійнялися вогні й дими, а свіже травневе повітря стало задушливим від смороду горілого.
* * *
Ta vojna pĕši, ta mĕ netĕši,
Tĕšila by mĕ má nejmilejši…
У репертуарі похідних пісень армії Прокопа почали помітно переважати дедалі сумніші тексти. Втомленість війною все виразніше давалася взнаки. Залишивши за спиною Вроцлав, вони йшли на південь, маючи праворуч Шленжу, яка раптово і грізно виростала з плаского ландшафту. Вершечок гори, хоч зовсім не небосяжний, як завжди, тонув у розтягнутих хмарах — це виглядало так, ніби хмари, що пливли небом, чіплялися за вершину і залишалися на ній, упіймані й заякорені.
Вони марширували на Стшелін і Зембиці, досить швидко, трохи, навіть, грабували. Щиро кажучи, вже мало що лишалося грабувати. Ян Колда з Жампаха, якого залишили з залогою у шленжанському анклаві, не сидів без діла в замку, часто виїжджав, плюндрував усе, що можна було сплюндрувати, і палив усе, що займалося. Ксьондзи та ченці, що теліпалися там і сям на придорожніх деревах, швидше за все, теж мали бути записані на рахунок Колди, хоча не можна було виключити й ініціатив знизу місцевої сільської громади, яка часто користалася нагодою, щоб розрахуватися з плебаном або монастирем за давні образи. Рейневан тремтів від страху за Білий Костел, покладав надію на угоду, укладену з патриціатом Стшеліна і князем Олави. І на густі ліси, що ховали монастир.
Вигляд Зембиць, що викликав спогад по Аделю та князя Яна, подіяв на нього, як червона плахта на бика. Він спробував порозмовляти з Прокопом, сподіваючись переконати його порушити угоду з Яном і напасти на місто. Прокоп не хотів слухати.
Усе, чого він досяг, — це дозволу приєднатися до кінноти Добка Пухали, яка непокоїла околицю вилазками. Прокоп не заперечував. Йому Рейневан уже не був потрібен. А Рейневан зганяв злість, палячи разом з поляками села й фільварки під Зембицями.
П'ятого травня, наступного дня після святого Флоріана, до гуситського табору приїхало дивне посольство. Кілька багато вбраних городян, кілька духовних осіб високого рангу, кілька лицарів, зокрема, судячи з гербів, Цедліц, Рейхенбах і Больц, до того ж якийсь польський Топорчик. Усе це товариство протягом кількох нічних годин вело секретні переговори з Прокопом, Ярославом з Буковини і Краловцем у єдиному вцілілому будинку фільварку цистерціанців. Коли на світанку Прокоп давав наказ виступати, усе з'ясувалося. Було укладено наступні угоди. Після Яна Зембицького, Бернарда Немодлінського та Людвіга Олавського свої маєтки вирішили рятувати договорами Гелена Ратиборська, Пшемко Опавський, Казко Освенцимський і Болько Цешинський.
Ці переговори зі шльонськими князями посилили серед війська плітку, що це кінець рейду, що настав час повертатися. Ходили чутки, що похід на Нису, який наказав Прокоп, буде продовжено до Опави, а звідти військо рушить прямісінько на Мораву, на Одри.
— Може бути, — підтвердив чутку Добко Пухала, коли його запитали, — що на Зелені Свята вже будемо вдома.
— У такому разі, — додав він, підморгнувши Рейневанові, — варто було би ще щось запалити, га?
* * *
Ах, мій смутку, мій ти жалю!
Я не можу того знати,
Де нічліг ми перший мати,
Душі тіло покидати...
Небо затягло чорними хмарами, віяв холодний вітер, часом мрячив дощ, гострий, мов голочки. Погода явно впливала на пісні, що їх підспівували поляки.
Світ ми брехливий повідав,
Що я довго жити мав,
Вчора ми того не сказав,
Що я довго жив бути мав... [46]
Метою Пухали було село Берцдорф, грангія генриковського монастиря: сам монастир захищала зембицька угода. Бажаючи за одним махом пустити з димом князівський фільварок в Остренжній і якимось чудом уцілілий костелик у Вігандсдорфі, але не залишитися далеко позаду за військом, яке шпарко йшло на Нису, Добко поділив загін на три бойові групи. Рейневан і Самсон залишилися при командирові. Шарлей не брав участі в акції, він страждав на бігунку, таку сильну, що її не могли стримати навіть магічні ліки.
Вони їхали навпростець, видолинками, по дну яких текли струмки, притоки Олави, що гнали темну від торфу воду через кам'яні перекати й завали зі старих стовбурів. Над одним із таких струмків Рейневан побачив Пралю.
її не помітив ніхто, крім нього й Самсона. А вона, хоча загін перетинав струмінь всього за якихось двадцять кроків від неї, взагалі не підняла голови. Вона була дуже худа, худину фігури додатково підкреслювала тісна сукня. Обличчя Рейневан не бачив: воно було повністю заховане під довгим прямим темним волоссям, яке спадало аж до води, над якою вона прала, повільна течія пестила його. У восково-білих, занурених аж по лікті руках вона тримала сорочку або гезло, терла й товкла ритмічними, жахливо повільними рухами. З гезла, мов дим, вибухали пульсуючи хмарки крові. Кров вилася у воді, забарвлювала її в темно-червоний колір, рожевою піною омивала коліна коней.
Повіяв вітер, раптовий, злий вихор, засмикав зеленим уже гіллям, зірвав зі схилу яру куряву торішнього засохлого бур'яну. Рейневан і Самсон замружили очі. Коли їх розкрили, видиво зникло.
Але водою далі текла кров.
Якийсь час вони мовчали.
— Їдемо? — Самсон нарешті відкашлявся. — Чи вертаємося?
Рейневан не відповів, ударив коня шпорами, поспішаючи за Пухалою і поляками, які вже зникали серед зеленіючих вільх.
* * *
Біля наступного яру вони потрапили в засідку.
* * *
З протилежного схилу, з чагарнику, гримнули постріли, дзенькнули тятиви, на поляків упав дощ куль і стріл. Закричали люди, заверещали коні, кілька стало дуба, падаючи вниз, на дно яру. Між ними був кінь Самсона.
— Ховатися! — гаркнув Пухала. — З коней і ховатися!
Чагарник знову заспівав дзенькотом тятив, знову засичали стріли.
Рейневан відчув удар у плече, такий сильний, що звалився на землю, невдало, на засланий мокрим листям схил. Листя було слизьке, як мило, він з'їхав по ньому на дно, лише там, намагаючись піднятися, побачив оперення стріли, що стирчала під ключицею. "Господи, тільки щоб не артерія", — подумав він, перш ніж його пройняла слабкість.