— Змилуйтеся! Лю-у-уди! — завила кинута на коліна міщанка в бурій спідниці. — За що? Чому? Ради Бога живо...
Удар палиці розтрощив її голову, як яблуко. Вона впала, не застогнавши.
— За те, що Я кликав, і ніхто відповіді не давав, — пояснив Прокоп Голий, який стояв поруч. — Говорив Я, й не чули ви. Чинили лихе в Моїх очах і вибрали те, чого Я не жадав! Тому призначаю вас під меч; усі загинете в різні.
— Браття! Божі воїни! — заволав Краловець. — Не давати пардону! Нікого не щадити, всіх під ніж! Різати! А місто спалити! Спалити до голої землі! Нехай сто років тут навіть пирій не виросте!
Вогонь з гудінням вистрелив понад дахами Хойнува. А лементи тих, кого вбивали, здійнявся ще вище. Високо понад клуби диму.
* * *
— Спаливши Хойнув, — переповідав далі чернець, — і вимордувавши всіх мешканців, гусити знову повернули, згожелецьким трактом пішли на Болеславець. Почувши звістку, що надходять, люди повтікали в ліси, власними руками підпаливши місто.
— Ісусе Христе... — вроцлавський торговець перехрестився, але тут же його обличчя просвітліло. — Гм! Якщо Прокоп пішов на Болеславець, згожелецьким трактом, значить, залишить нас у спокої! Йде на Лужицю!
— Марна надія, — заперечив мінорит серед зітхань зібраних. — Прокоп з-під Болеславця знову повернув на Шльонськ. Ударив на Любін.
— Христе, будь милосердний, — прозвучали голоси. — Gott erbarme...
— Ще вчора, — чернець склав руки, — Любін тримався. Підгороддя стояло у вогні, палало й саме місто, бо нападники метали на дахи вогнисті ядра, але боронилося мужньо, відбивало штурми. Звістки з Хойнува мусили дійти, знають любіняни, що їх чекає, якщо піддадуться. То й тримаються.
— Рів там глибокий, — буркнув старший солдат, — мури в сім ліктів висотою, башт понад десяток... Втримаються. Якщо дух у них не впаде, втримаються.
— Дав би Бог.
* * *
Еленча дрижала і зойкала крізь сон.
* * *
Дзержка, попри посилені старання, все-таки не змогла не задрімати, зі сну її вирвало шарпання. Тим, хто шарпнув, виявився її власний підлеглий і працівник, Собек Снорбейн. Снорбейн командував групою конюхів, які з наказу Дзержки об'їжджали дороги та бездоріжжя в пошуках загублених і безхазяйних коней, особливо породистих жеребців та лицарських дестр'є, доброго розплідного матеріалу для скалецького табуна. Еленчі, яка, слухаючи накази Сторбейнові, робила великі очі та мимовільні міни, Дзержка настільки ж коротко, наскільки дохідливо пояснила, що марнувати вигоду — гріх, безкорислива великодушність добра, але по вихідних днях, а взагалі-то коней буде повернено, якщо власник знайдеться й зуміє довести свої права. Еленча не ставила запитань. Тим паче, що невдовзі після цього Дзержка організувала табір для біженців, присвячуючи йому без лишку як святкові дні, так і робочі.
— Пані, — Собек Снорбейн нахилився до вуха торговки кіньми. — Недобре. Ідуть чехи. Спалили передмістя Сьцінави. Горять і Проховиці. Гусити йдуть на Вроцлав... Значиться, сюдою пройдуть...
Дзержка де Вірсінг негайно прийшла до тями. Пружно встала.
— Сідлай наших коней, Собеку. Еленчо, вставай.
— Що?
— Вставай. Я йду на хвильку до ченців, як повернуся, ти маєш бути готова. Утікаємо звідси. Гусити йдуть.
— А конче аж так спішити? Звідси до Проховиць...
— Я знаю, скільки звідси до Проховиць, — урвала Дзержка. — А спішити конче. Гуситський роз'їзд, повір мені, може з'явитися тут кожної миті. Деякі з чехів...
Вона обірвала, подивилася на Снорбейна.
— Деякі з них, — буркнула вона, — їздять на холерно добрих конях.
* * *
— Ісусе, — зітхнув Ян Краловець. — Серед моря це місто стоїть, чи як?
— Це Одра та її рукав, — показав на широко розлиті води Урбан Горн. — А це — Олава, вона оточує місто з півдня.
— І непогане захищає підступ, — оцінив Їра з Ржечиці. — Можна сказати, стін і не треба.
— Але вони є, — промовив Блажей з Кралуп. — Причому могутні. Башт теж не бракує... А що вже дзвіниць! Майже як у Празі!
— Отой перший, — показав, хвалячись знанням, Горн, — це Святий Миколай на Щепіні, а онде — Миколайська брама. Отой великий костел з високою дзвіницею — це фара Святої Ельжбети. А другий, не менш показний, — теж фарний, Марії Магдалини. Ота вежа — це ратуша. А отой костел...
— Це Свята Дорота, — безпристрасно продовжив за нього Прокоп Голий, який, видно, не гірше знав Вроцлав. — А там, на острові П'ясек, храм Діви Марії. За П'ясеком є Острів Тумський, на ньому колегіата Святого Хреста, поруч кафедральний собор, який досі будується. Ген далеко... Олбін, великий монастир премонстрантів. А оно — Свята Катажина й домініканський святий Войцех. Задоволені? Вже все знаєте? Чудово, бо зблизька вроцлавських костелів не роздивитесь. Принаймні не цього разу.
— Це зрозуміло, — кивнув головою Ян Товачовський з Цімбурка. — Було би безумством ударити на місто.
— Чоловіче маловірний! — скривився і сплюнув Прокупек. — Якби Єгошуя думав так, як ти, Єрихон стояв би понині! Це сила Божа руйнує стіни...
— Облиште Бога, — спокійно перебив Добко Пухала. — Єрихон чи не Єрихон, штурмувати зараз Вроцлав міг би тільки той, хто зовсім позбавлений розуму.
Гуситські воєначальники забурчали. У більшості вони погоджувалися з думками моравця і поляка. Однак блиски в очах Краловця, Яна Блега й Отіка з Ложі свідчили, що якби що, то вони б радо спробували.
— Однак ми прийшли, — Прокоп, як завжди, не проґавив блисків, — досить здалеку під це гніздо антихриста. За нами такий далекий і важкий шлях, що було би гріхом не дати антихристові релігійного повчання.
Перед ними, під пагорбом, текла в неглибокій долині ріка Шленза, широко й по-весняному розлита на луни, по яких бродили бузьки. Березини вже зеленіли красивою, свіжою весняною зеленню. Густо покрилася цвітом черемха. На лугах цвіли калюжниці й жовтеці, жовтіли цілі килими кульбаб. Рейневан оглянувся. Головні сили Табора й Сиріток переходили Бистшицю захопленим мостом у Лешниці, біля митної палати, яка вже догорала.
— Ми дамо, — продовжив Прокоп, — вроцлав'янам і єпископу-антихристу показовий урок. Оте сільце, під пагорбом, як називається?
— Жерники, добрий пане, — поспішив пояснити один з послужливих селян-провідників. — А отамка Мухобур...