— На випадок цього замаху, — сказав він, — може, буде краще, якщо мої Вершники...
— Твої Вершники, — єпископ гримнув кулаком по столу, — мають сидіти тихо в Сенчсенберзі! Я сказав! Надто вже багато про цих Вершників говорять! Гейнче дивиться мені на руки, він би втішився, якби міг мене пов'язати з Вершниками, з тобою, з чорною магією і чарами! Надто вже багато про вас балакають, надто багато гуляє чуток!
— Ми старалися, щоб вони гуляли, — спокійно нагадав Стінолаз. — Щоб викликали страх. Врешті-решт, це наша спільна ініціатива, любий єпископе. Я робив те, що ми вирішили. І те, що ти особисто наказував мені зробити. Задля справи. Ad maiorem Dei gloriam.
— Задля справи? — єпископ відпив з келиха, скривився так, ніби це була жовч, а не рейнське. — Гуситських шпигунів та співчуваючих, з яких можна було би видушити інформацію, ти вбивав холоднокровно. Для задоволення. Для втіхи від убивства. Так що не говори, що це було для слави Божої. Бо Бог ось-ось впаде у гнів.
— Тож залишмо це питання, — обличчя Стінолаза не здригнулося, — вирішувати Богові. Я підкорюся наказу, єпископе. Мої люди залишаться в Сенсенберзі.
— Це я розумію. Це я розумію, сину. Залишаться в Сенсенберзі. А ти, якщо тобі потрібні люди, підбери собі кого-небудь із моїх найманців. Хочеш, то бери.
— Дякую.
— Я собі думаю. А тепер уже йди. Хіба що ти маєш щось до мене.
— Так склалося, що маю.
— І що таке?
— Дві речі. Перша — застереження. Друга — прохання. Покірна супліка.
— Я весь перетворився на слух.
— Не нехтуй Рейнмаром з Беляви, єпископе. Ти не віриш у чудеса, кепкуєш з Таємних Знань, до магії ставишся з презирливою усмішечкою. Це не дуже розумно, єпископе, не дуже розумно. Magna Magia існує, а чудеса трапляються. Одне чудо я недавно бачив. І саме біля Рейневана.
— Справді? І що ж таке ти бачив?
— Істоту, якої не може бути. Яка не може існувати.
— Гм. То, може, ти випадково, мій сину, подивився у дзеркало?
Стінолаз відвернувся. Єпископ, хоч і тішився вдало пущеною шпилькою, не усміхнувся. Він перевернув клепсидру — минула media nox , до officium matutinum залишалося близько восьми годин. "Саме час нарешті йти спати, — подумав він. — Я забагато працюю. І що я з цього маю? Хто це цінує? Папа Мартін, цей мудак, zum Teufel mit ihm , далі не хоче чути про архієпископство для мене. Дієцезія далі формально підпорядкована Гнєзну!" Він обернувся до Стінолаза. Його обличчя було серйозне.
— Застереження я зрозумів. Я візьму його до уваги. А прохання? Ти згадував про прохання.
— Я не знаю, які в тебе плани, єпископе. Але я хотів би, коли настане час, могти зайнятися цим Рейневаном... власноручно. Ним і його товаришами. Я хотів би, щоб ваша достойність мені це пообіцяла.
— Обіцяю, — кивнув єпископ. — Ти їх матимеш.
"Якщо це буде в інтересах моїх і Церкви", — подумки додав він. Стінолаз подивився йому в очі і всміхнувся.
* * *
Вони їхали дорогою, що проходила вздовж берега Бобра, який мчав бистринами, між двома рядами вільх і в'язів. Погода покращилася, часом навіть проглядало сонце. На жаль, рідко і ненадовго, але що тут дивуватися, це ж був уже листопад. Точніше, сьоме листопада. Septima Novembris. П'ятниця.
Вільрих фон Лібенталь, якого Біберштайн відзначив тим, що довірив командувати ескортом, був родом з Мейсена. Він — нібито — був споріднений з вельможними Лібенталями з Лібенталя під Львувеком. Йому подобалося це підкреслювати. Але, загалом, то була одна з небагатьох його вад.
Мало чим — у сенсі вад — можна було дорікнути й решті членів ескорту. Рейневан подумки дякував провидінню, усвідомлюючи, що йому могли трапитися набагато гірші.
Бартош Строчіл називав себе сілезцем. Рейневан невиразно пам'ятав, що якийсь Строчіл і справді мав аптеку у Вроцлаві, але волів не з'ясовувати спорідненість.
— Я знаю, — бозна-вкотре повторював Строчіл, погойдуючись у сідлі. — Я знаю у Свидниці приємний бордельчик... А в Рихбаху на підгородді я знав двох веселих дівчат, швачок. Щоправда, це було зо два роки тому назад, могли, курви такі, заміж повиходити...
— Це можна було би перевірити, — зітхав Стош фон Прідланц. — Зупинившись тамка...
— Треба буде.
— Йо, йо, — говорив Отто Кун. — Тра буде.
Стош фон Прідланц, лужичанин, але з чеським корінням, був клієнтом Біберштейнів — як і його батько, дід і, мабуть, прадід. Отто Кун походив з Баварії. Він не хвалився цим, будучи радше мовчкуватим, але якщо вже озвався, гортанне клекотання не залишало сумнівів: так ображати прекрасну німецьку мову могли виключно баварці.
— Ха! — поганяв коня Лібенталь. — Ну то станемо, бачиться мені, в тому свидницькому борделі. Мені теж останнім часом щось часто дупа на умі. А в мені, коли я подумаю про дупу, прокидається поет. Чисто тобі Таннхаузер.
— Зі мною так само. Тілько без Таннхаузера.
— Гей! — Прідланц раптом схопився, обернувся в сідлі. — Ви бачили? Там?
— Що?
— Вершник! З отого горба за нами спостерігав! Згори, з-за отих ялиць. Тепер зник. Сховався...
— Чорт. Цього нам не вистачало. Ти впізнав кольори?
— Він був чорний. І кінь карий.
— Чорний Вершник! — зареготав Строчіл. — Знову! Останнім часом всуціль тільки Чорні Вершники, чорні привиди, Рота Смерті. Рота Смерті тут, Рота Смерті там, Рота проїжджала, Рота показалася, Рота на людей де Бергова напала... Але щоб це й тобі передалося? Га, Прідланц?
— Я бачив, грім би мене побив! Він був там!
— Підженіть коней, — сухо наказав Вільрих Лібенталь, не зводячи очей з узлісся. — І будьте насторожі.
Вони послухалися, поїхали швидше, тримаючи долоні на руків'ях мечів. Коні хропли.
Рейневан відчував, як його хвилями охоплює страх.
* * *
Тривога передалася всім. Вони їхали сторожко, уважно розглядаючись. Ніхто вже не жартував, зовсім навпаки: до інциденту поставилися надзвичайно серйозно. Настільки, що організували засідку. Спритно і справно. В одному з ярів, які вони проїжджали, Строчіл і Кун зіскочили із сідел і сховалися в хащах з готовими до пострілу арбалетами. Решта поїхали далі, перебільшено галасуючи і голосно розмовляючи.
Сілезець і баварець чекали в схованці майже годину. Марно. Вони не дочекалися нікого, хто їхав би слідом. Але навіть і тоді напруження не спало. Вони далі їхали обережно і часто оглядалися назад.