А Ніколетта...
Легесенька Ніколетта, Ніколетта струнка, як Єва Мазаччо, як Мадонна Парлера, ходила з животом. З моєї вини. Як я подивлюся їй в очі?
Ах, та що там. Мусить вдатися."
* * *
Був четвер після Урсули, коли вони добралися під Крхлеби і рушили в бік Рождаловіц, розташованих над рікою Мрліною, правою притокою Лаби. Вони і далі, згідно з даними їм раніше порадами Флютика і Сикори, оминали людні тракти, а надто великий торговий шлях, що вів з Праги до Лейпцига через Їчин, Турнов і Житаву. Від Їчина, звідки вони збиралися зробити вилазку під Троски, їх відділяло вже тільки близько трьох миль.
Однак краєвид над верхньою Мрліною одразу ж попередив їх, що вони ступають на небезпечні терени, в район конфліктів, на все ще палаючу смугу прикордоння, що розділяла ворогуючі релігії та нації. "Палаюча", зрештою, була цілком влучним словом: постійними елементами пейзажу стали згарища. Сліди від спалених хат, садиб, сілець і сіл. Вони були як дві краплі води схожі на рештки села, біля яких стояла шулерня Гунцледера, арена нещодавніх багатих наслідками подій: такі ж покриті сажею кукси коминів, такі ж купи попелу, який узявся грудками, наїжачені рештками обвуглених перекриттів. Такий самий сморід горілого, від якого крутило в носі.
Керетяни і пелетяни вже якийсь час не співали, тепер вони зайнялися споряджанням арбалетів. Таулер і Бата, які очолювали кавалькаду, мали їх напоготові. Рейневан наслідував їхній приклад.
На п'ятий день подорожі, в суботу, вони натрапили на село, попіл у якому ще димівся, а від згарища все ще пашіло жаром. Мало того, можна було помітити кільканадцять трупів на різних стадіях обвугленості. А Маврицій Рвачка вистежив і витягнув із землянки неподалік двох живих — діда і малолітню дівчинку.
Дівчинка мала світлу косичку і сіру суконку, цілу у пропалених іскрами дірках. Дід мав захованому в білій бороді роті два зуби: один угорі, другий унизу.
— Напали, — нерозбірливо пояснив він, коли його спитали, що тут сталося.
— Хто?
— Уни.
Розпитування, що це за "уни", не виявилося безрезультним. Недорікуватий старець не міг охарактеризувати та назвати "уних" інакше, ніж "нечестивці", "недобрі люди", "песиголовці" або "покарай їх Памбу". Раз чи два дід ужив слово "мартагузи", якого Рейневан ніколи не зустрічав і не знав, що воно означає.
— Це з угорської, — Шарлей наморщив лоба, в його голосі прозвучало здивування. — Мартагузами називають людоловів, викрадачів і торговців людьми. Дідуган, певно, хотів цим сказати, що мешканців села викрали. Взяли в рабство.
— Хто міг це зробити? — видихнув Рейневан. — Папісти? Я думав, що ці землю контролюємо ми.
Шарлей злегка обурився на "ми". А Беренгар Таулер усміхнувся.
— Мета нашої подорожі, замок Троски, — спокійно пояснив він, — лише за дві милі звідси. А пана де Бергова недарма називають "Гуситовбивцею". Близько звідси також Кость, Грубий Рогожець, Скала, Фридштейн — усе це бастіони панів з католицького ландфриду. Родові помістя лицарів, вірних королю Сигізмунду.
— Ти знаєш і ці місця, і тих лицарів, — ствердив Рейневан, дивлячись, як дід і дівчинка з косичкою жадібно проковтують кусні подарованого їм Самсоном хліба. — Непогано знаєш. Чи не час відкрити, звідки ти це знаєш?
— Може, й час, — погодився Таулер. — Як воно є: моя сім'я вже багато років є манами Бергових [22]. Разом з ними ми прийшли до Чехії з Тюрінгії, коли рід Бергових підтримав пана з Ліпи у бунті проти короля Генріха Каринзького. Старшому лицареві Отто де Бергову, пану на Біліні, служив ще мій батько. Я служив Отто Молодшому на Тросках. Якийсь час. Уже не служу. Але це особиста справа.
— Особиста, кажеш?
— Так, кажу.
— То просимо, — холодно сказав Шарлей, — у голову колони, брате Беренгаре. На вістря. На місце, відповідне для знавця цих місць та їх мешканців.
* * *
Наступного дня була неділя. Маючи голови зайняті іншими справами, самі вони про це ніколи б і не подумали. Навіть далекий звук дзвонів, які десь там калатали, не викликав асоціацій і ні про що не нагадав — ні Рейневанові, ні Самсонові, ні Таулерові та Баті, про Шарлея вже й не згадуючи, бо Шарлей чхав як на святі дні, так і на третю заповідь. Інша річ, як з'ясувалося, — керетяни і пелетяни, тобто Маврицій Рвачка et consortes. Ці, видивившись на роздоріжжі хреста, під'їхали, поспішувалися, повклякали навколо всім десятком, кружком, і стали молитися. Дуже ревно і дуже голосно.
— Цей дзвін, — показав головою Шарлей, не злазячи з коня, — це вже може бути Їчин. Га, Таулер?
— Може бути. Нам треба бути обережними. Було б зле, якби нас упізнали.
— Особливо якби тебе впізнали, — фиркнув демерит. — І згадали про твої особисті справи. Цікаво, якого калібру були ці справи.
— Для вас це не має значення.
— Має, — заперечив Шарлей. — Бо від цього залежить, яку пам'ять про тебе зберіг пан де Бергов. Якщо недобру, як я підозрюю...
— Це несуттєво, — перебив його Таулер. — Для вас суттєво те, що я вам пообіцяв. Я знаю, як пробратися в Троски.
— А як?
— Є один спосіб. Якщо тільки нічого не змінилося...
Таулер не докінчив, побачивши обличчя Амадея Бати. І як розширюються його очі.
Дорога, що вела на північ, зникала між двома пагорбами. Звідти, доти сховані, виїхали ступою вершники. Багато вершників, загін. Силою щонаименш двадцять коней, але зарослі ялицею горби могли приховувати ще стільки само.
Загін складався головним чином з кнехтів, сірих арбалетників і списників. На чолі їхали восьмеро лицарів і паношів, з них двоє у повних пластинчатих обладунках. З них один мав на нагруднику великий червоний хрест. Шарлей вилаявся.
Таулер вилаявся. Бата вилаявся. Керетяни і пелетяни дивилися, роззявивши пельки, все ще на колінах і зі складеними до молитви долонями.
Лицарі в обладунках спочатку були так само вражені, як і вони. Але з приголомшення вони отямилися трошечки пізніше. Перш ніж то, що з хрестом, явно командир, підняв руку і прокричав команду, Таулер, Бата і Шарлей уже чвалували, Самсон і Рейневан пускали коней галопом, а керетяни і пелетяни заскакували в сідла. Однак команда лицаря стосувалася головним чином арбалетників. Перш ніж десятка Мавриція Рвачки зуміла збільшити дистанцію, на них упав град стріл. Хтось звалився з коня — може, це був Вой, може, Гнуй, Рейневан не впізнав. Він був надто зайнятий рятуванням власної шкури.