Дощ далі йшов. Рейневан нудився. Він сходив на лекцію старезного діда, колишнього шпигуна Карла IV. Відвідав тих, що писали листи з неба й апокаліпсиси, кілька з яких йому довелося вислухати. Заглянув до стодоли, де навчалися стентори, спеціальний сектор розвідки, що складався зі здорованів з гучними — як у Стентора — голосами. Стенторів готували до психологічної війни: їм належало руйнувати бойовий дух захисників замків і міст в облозі. Вони тренувалися далеко від табору, бо під час навчань ревіли так, що аж вуха пухли.
— Здавайтеся! Складайте зброю! Інакше вам! Усім смерть!
— Голосніше, — репетував керівник занять, диригуючи змахами рук. — Дружніше і голосніше! Раз-два! Раз-два!
— Дочок! Ваших! Погвал! Туєм! Дітей! Ваших! Пере! Ріжем! На! Списи! Наса! Димо!
— Брате Белява, — потягнув за рукав уже знайомий йому ад'ютант Флютика. — Брат Неплах просить до себе.
— Шкуру! Обде! Ремо! — ревіли стентори. — Яйця! Вам! Від! Ріжем!
* * *
Богухвал Неплах почувався вже зовсім добре, йому ніщо не дошкуляло, він був по-старому злосливий і брутальний. Вислухав те, що Рейневан мав йому сказати. Вираз обличчя, коли він слухав, не віщував нічого особливо доброго.
— Ви ідіоти, — прокоментував він викладену йому в скороченому вигляді і без подробиць аферу в шулерні. — Так ризикувати, і заради кого? Заради якоїсь проститутки! Вам усім могли перерізати горлянки, я справді дивуюся, що не перерізали, Гунцледер, певно, дав на той день вихідний своїм найкращим охоронцям. Ну, але не турбуйся, мій медику, любий моєму серцю і ниркам. Шулер не загрожуватиме ні тобі, ні твоїм компаньйонам-дивакам. Його попередять про наслідки.
— Щодо другої справи, — Флютик сплів пальці, — то ви ще більші ідіоти. Підкарконошшя охоплене вогнем, лужицьке прикордоння палає. Фартенберги, Біберштайни, Дони та інші католицькі вельможі постійно ведуть з нами, як вони самі її називають, шибеничну війну. Отто Бергов, пан на Тросках, уже доробився прізвиська "Гуситовбивці". А що я поклявся виконати бажання? Я це відміняю. Primo, ти підступно мене обдурив, secundo, бажання ідіотське, tertio, ти не хочеш мені відкрити, чого ти там хочеш шукати. Обмізкувавши це все, я відмовляю. Твоя смерть на католицькій шибениці була би для нас втратою, тим прикрішою, що безглуздою. А в нас щодо тебе є плани. Ти нам потрібен у Шльонську.
— Як розвідник?
— Ти задекларував підтримку справі Чаші. Ти просився в лави Божих воїнів. І добре! Кожен повинен служити так, як він найкраще вміє.
— Ad maiorem Dei gloriam?
— Скажімо, так.
— Я набагато краще прислужуся як лікар, а не як шпигун.
— Оцінку залиш мені.
— Саме на твою оцінку я й покладаюся. Адже це в твоїй нирці я роздробив камінь.
Неплах довго мовчав, скрививши губи.
— Ну добре, зітхнув він, відвівши погляд. — Твоя правда. Ти мене вилікував. Врятував від мук. А я пообіцяв виконати бажання. Якщо ти аж так цього прагнеш, якщо це твоя найбільша мрія, поїдеш на Карконоші. А я не тільки не буду розпитувати, про що тобі в усьому цьому йдеться, а ще й полегшу тобі ескападу. Дам тобі людей, ескорт, гроші, контакти. Повторюю: я не питаю, які справи ти хочеш там вирішувати. Але ти маєш швидко обернутися. До Різдва ти повинен бути в Шльонську.
— У тебе на послугах сотні шпигунів. Вишколених у цьому ремеслі. Які шпигують за гроші або за ідею, але завжди охоче і без примусу. А ти вчепився мене, дилетанта, який шпигуном не хоче і не вміє бути, а тому й не надається, користі з мене буде як із цапа молока. Хіба в цьому є логіка, Неплах?
— А хіба я морочив би тобі голову, якби не було? Ти потрібен нам у Шльонську, Рейневане. Ти. Не сотні вишколених у ремеслі ідейних або професійних шпигунів, а ти. Ти особисто. Для справ, з якими ніхто, крім тебе, впоратися не зуміє. І в яких тебе ніхто не зможе замінити.
— Подробиці?
— Пізніше. По-перше, ти їдеш у небезпечні місця, можеш не повернутися. По-друге, ти відмовився виявити мені подробиці, так що ось тобі реванш. По-третє і найважливіше: я не маю часу. Виїжджаю під Колін, до Прокопа. У питанні ескапади звернися до Гашека Сикори. Він же дасть тобі й людей, спеціальний підрозділ. І пам'ятай: мусиш поспішати. До Різдва...
— Я повинен бути в Шльонську, знаю. Хоча зовсім не хочу. А нікудишній той агент, який не хоче. Який діє під примусом. Флютик якийсь час мовчав.
— Ти вилікував мене, — нарешті сказав він. — Вирвав з кігтів болю. Я віддячу. Зроблю так, що до Шльонська ти поїдеш без примусу. Ба навіть охоче.
— Та?
— Ти став батьком, Рейнмаре.
— Що-о-о?
— У тебе є син. Катажина Біберштайн, дочка Яна Біберштайна, пана на Штольці, у червні 1426 року народила дитину. Хлопця, народженого в день святого Віта, цим іменем й охрестили. Тепер йому, як легко підрахувати, рік і чотири місяці. Згідно з рапортами моїх агентів, прегарне дитинча, викапаний батько. Не кажи, що ти не хотів би його побачити.
* * *
— Чудово, — повторив Шарлей. — Двічі чудово.
— Я їй послав з десять листів, — з гіркотою нагадав Рейневан. —Певно, більше ніж десять. Знаю, час воєнний і неспокійний, але котресь із послань мусило дійти. Чому вона не відписала? Чому не дала мені знати? Чому про власного сина я мусив довідатися від Неплаха?
Демерит затягнув коневі вудила.
— Висновок напрошується сам, — зітхнув він. — Ти їй анітрохи не потрібен. Може, це звучить жорстоко, але тільки це є логічним. Може навіть...
— Що — "може навіть"?
— Може навіть це зовсім не твій син? Добре, добре, спокійно, без нервів! Я просто подумав уголос. Бо з іншого боку...
— Що — "з іншого боку"?
— Може бути й так, що... Та ні! Обійдеться. Скажу, а ти наробиш дурниць.
— Та говори, зараза!
— Ти не дочекався відповіді на листи, бо, може, старий Біберштайн взяв близько до серця ганьбу, розлютився, доцю разом з байстрям замкнув у вежі... Та ні, банальність, тьху, як з ярмаркової співанки. Алькасин і Ніколетта... Господи, та не кривися ти так, хлопче, бо мене страх проймає.
— Ти не говори дурниць, я не буду кривитися. Згода?
— Та звичайно що так.
* * *
Об'їхавши Прагу, вони вирушили на північ. Дощ падав невпинно, властиво, безперервно, бо якщо переставало лити, починало мрячити, а якщо переставало мрячити, починало мжити. Кінний загін загрузав у багнюці й просувався радше в черепашачому темпі — протягом двох днів вони добралися всього лише до Лаби, до мосту, що з'єднував Старий Болеслав і Брандис. Наступного дня, оминувши міста, вони рушили далі, у бік німбурзького тракту.