Залізноокий ксьондз якийсь час дивився на нього.
— Звичайно, — сказав він нарешті, — що не скажеш.
Блискавичний рух, удар з вкладеною в нього всією силою плеча. Озброєний зубатим кастетом п'ястук ударив сповідника просто в адамове яблуко і всадив його глибоко в роздушену гортань і трахею. Брат Каетан захарчав, схопився за горло, його очі вилізли з орбіт. Він пережив різанину, яку таборити Жижки влаштували в хрудимському монастирі домініканців у квітні 1421 року. Але цього удару він не міг пережити.
Свята Катерина і товстощокі ангелики байдужо дивилися, як він умирає.
Ксьондз із залізними очима зняв з пальців кастет, нахилився, вхопив покійника за сутану і затягнув його за сповідальню. Сам усівся на лавочці, закриваючи обличчя каптуром. Він сидів у цілковитій тиші, серед запаху фіміаму і свічок. Чекав.
Близько полудня сюди, до парафіяльного костелу своєї патронеси, мала прийти до сповіді — разом з дитиною — панна Катажина фон Біберштайн, донька Яна Біберштайна, пана на Штольці. Залізноокого цікавили грішні думки панни Катажини Біберштайн. Її грішні вчинки. І деякі надзвичайно грішні факти її біографії.
* * *
У місті Свидниці, у неділю дев'ятнадцятого жовтня, невдовзі після меси, спів і звуки лютні приваблювали перехожих на вулицю Котлярську, туди, де торгував своїм крамом гончар, неподалік провулку, що вів до синагоги. Стоячи на бочці, немолодий голіард у червоному каптурі та вирізаній зубчиками басці бренькав на струнах і співав.
На біскупів не дивитись,
Щоб їм золотом вдавитись:
Нашу віру запродали.
Боже, дай, щоб перестали...
З кожним наступним куплетом прибувало слухачів. Натовп навколо голіарда зростав і тіснішав. Щоправда, були й такі, які квапливо втікали, зорієнтувавшись, що в голіардовій пісеньці йдеться не про секс, як вони сподівалися, а про небезпечну останнім часом політику.
Двір попсув нам капеланів,
Каноніків та деканів.
Все у церкві занепало,
Побожності дуже мало [12]...
— Правда, правда! Свята правда! — загорлали кілька голосів із юрби. І моментально розпочалася дискусія. Одні вдалися в гостру критику кліру та Риму, інші, навпаки, бралися захищати, тверезо зауважуючи, що як не Рим — то що? А голіард скористався з нагоди і тихцем змився.
Він повернув у Хмільні підсіння, потім у Замкову вулицю, прямуючи до підвалля при Гродській брамі. Невдовзі він побачив мету своєї подорожі — вивіску пивниці "Під Червоним Грифом".
— Ти гарно співав, Тибальде, — почув він за спиною. Голіард відхилив каптур, досить виклично подивився просто в очі кольору заліза.
— Дві години, — з докором промовив він, — я чекав на вас після меси під фарою. Ви не зволили показатися.
— Ти гарно співав, — залізноокий, сьогодні в мендикантській рясі мінорита, не визнав за потрібне виправдовуватися чи вибачатися. — Гарно, клянуся душею. Тільки трохи небезпечно. Ти не боїшся, що тебе знову в тюрму запроторять?
— По-перше, — закопилив губу Тибальд Раабе, — pictoribus atque poetis quodlibet audendi semper fuit aequa potestas [13]. По-друге, а як іще я можу працювати задля справи. Я не шпигун, який криється в пітьмі або під чужим одягом. Я агітатор, моя справа — йти межи люди...
— Добре, добре. Інформація.
— Сядьмо десь.
— Конче тут?
— Тут пиво найліпше.
— Тих чорних вершників, про яких ви запитували, — розповів голіард, коли вони всілися за стіл, — у Шльонську бачили багато разів. Зокрема, цікава річ, їх бачили як під Стшеліном, коли було вбито пана Барта, так і поблизу Собутки, коли загинув пан Чамбор з Гейссенштейна. У першому випадку бачив недоумок пастух, у другому — п'яний органіст, тож, як легко здогадатися, жодному з них не повірили. Більш вірогідними я вважаю конюхів і машталірів пані Дзержки де Вірсінг, торговки кіньми, кортеж якої лицарі в чорних обладунках атакували і розгромили під Франкенштейном. С багато свідків цієї події. Цікаві речі розповідають і слуги Інквізиції...
— Ти розпитував слуг Інквізиції?
— Та що ви. Не сам. Через довірених осіб. Слуги вибовкали, що папський інквізитор, велебний Гжегож Гейнче, вже принаймні два роки провадить інтенсивне розслідування у справі якихось демонічних вершників, що роз'їжджають по Шльонську на чорних конях. Навіть назви попридумували: "Рота Смерті" або, по-біблійному, "Демони полуденної пори". А ще на них кажуть... "Месники". Але так, щоб інквізитор не чув. Бо вже давно стало зрозуміло, що Рота Смерті вбиває людей, яких підозрюють у сприянні гуситам, у торгівлі з ними, у постачанні їм продовольства, зброї, пороху, свинцю... Або коней, як це робила щойно згадувана Дзержка де Вірсінг. "Тому Чорні лицарі — це наші союзники, а не вороги, — шепчуться за спиною інквізитора його люди. — Нащо їх вистежувати, нащо їм заважати? Завдяки ним у нас менше роботи."
— А напад на колектора, який віз податок? Призначений, як-не-як, для війни з гуситами?
— Невідомо, чи на збирача податку напала саме Рота. Про цю справу нічого не відомо.
Залізноокий досить довго мовчав.
— Мені цікаво, — нарешті сказав він, — чи хтось міг вижити після цього нападу.
— Не думаю.
— Ти вижив.
— Я, — Тибальд Раабе злегка усміхнувся, — маю досвід. Безперервно або переховуюся, або втікаю, так часто, що я вже виробив у собі інстинкт. Відколи я покинув краківську альма-матер заради мандрівки, лютні й пісні. Знаєте, як воно є, пане Влк: поет — це як диявол у жіночому монастирі, завжди все саме на нього звалять, його ж таки у всьому звинуватять. Треба вміти втікати. Інстинктивно, як сарна, як тільки щось, не думати, а відразу драла. Зрештою...
— Що зрештою?
— Мені тоді, на Сціборовій Вирубці, неабияк пощастило. Мене мучила срачка.
— Що?
— У кортежі була панянка, я казав вам, лицарська донька... Не міг я близько від неї, соромно... Тож я пішов випорожнитися далеко, в очерети, до самого озерця. Коли стався напад, я втік через мочар. Нападників навіть не бачив...
Залізноокий довго мовчав.
— Чому, — нарешті запитав він, — ти не сказав мені раніше, що там було озерце?
* * *
Утопник був дуже чуйний. Навіть мешкаючи в загубленому серед борів озерці біля Сціборової Вирубки, на пустирищі, де практично не було шансів кого-небудь зустріти, він поводився надзвичайно обережно. Виринаючи, він здійняв не більшу хвилю, ніж риба. Якби не те, що водна гладінь була рівнесенька, як дзеркало, залізноокий, що зачаївся в кущах, міг би взагалі не помітити, як розходяться кола. Вилазячи на берег, створіння ледь-ледь хлюпнуло, ледь-ледь зашелестіло, можна було би подумати, що це видра. Але залізноокий знав, що це не видра.