— А панна?
— Дочка стрийни, отже, моя кузина. Стрийна — дружина мого стрия. Але не стрия Генріха, який сидить на Смарховіцах і якого звуть Гейнеманом, ані того з Голої Гори, Генріха, якого звуть Журавлем, а того третього, наймолодшого батькового брата, якого звати...
-Генріх, — відгадав Парсіфаль Рахенау, який задивився на світловолосу дівчинку.
— Ти з ним знайомий? А, ну то тоді ти знаєш. Так от, він — мій стрий, стрийна — його дружина, а дівчисько — їхня донька. Звати її Офка. А що це ти на неї так витріщаєшся, га?
— Я... — почервонів хлопець. — Нічого... Я тільки так...
Офка фон Барут тільки вдавала, ніби повністю зайнята тим, що вертиться на лаві, махає ногами, постукує ложкою по мисці, витріщається в стелю і смикає за кінець коси. Насправді вона вже давно помітила зацікавленість зброєносця і зненацька вирішила відреагувати. Показавши йому язика.
— Коза, — з відразою прокоментував Шпачок. Парсіфаль не прокоментував. Він був цілковито зачарований. Єдине, що його непокоїло, — це питання спорідненості. Рахенау були споріднені з Барутами, котрась із сестер дядька Гавейна була, здається, кузиною тітки дружини Генріха, якого звали Журавлем. Така річ, напевно, потребувала диспенси , а з диспенсою бувало по-різному. Парсіфаль думав про одруження як про неприємний обов'язок, якщо не взагалі покарання, але тепер зрозумів поза будь-яким сумнівом, що якщо вже женитися, то він у тисячу разів більше воліє світловолосу Офку фон Барут, ніж худу як тріска і прищувату Зузанну, яку вперто сватав Рахенау її батько, старий Альбрехт фон Гакеборн, пан на Пшевозі. Парсіфаль мав твердий намір відтягувати одруження, скільки вдасться. Але з роками Зузана Гакеборн могла щонайбільше примножити свої прищі, натомість Офка мала задатки вродливої панни. Вельми вродливої панни...
Вродлива in spe панна, явно втішена його зацікавленням, спочатку вишкірила на нього нижні зубки, а тоді знову звісила язичок аж на підборіддя. Матрона в чепчику, яка сиділа поруч, різко її вишпетила. Офка вишкірила зубки, цього разу, для різноманітності, — верхні.
— Скільки... — пробурмотів Парсіфаль Рахенау. — Скільки їй буде років?
— А що мене це може обходити? — відмахнувся Шпачок. — І тебе, якщо вже ми про це говоримо? Жери швидше цю кашу, нам тра в дорогу. Пан Пута розгнівається, якщо ми не приїдемо до Клодзька вчасно.
— Якщо не помиляюся, — пролунало коло них, — я маю справу зі шляхетними панами лицарями Генріхом Барутом і Парсіфалем фон Рахенау?
Вони підвели голови. Біля них стояв ксьондз, високий, сивуватий. З очима кольору заліза. А може, вони тільки здавалися такими в задимленому повітрі корчми?
— Таки так, — Парсіфаль Рахенау схилив голову. — Таки так, святий отче. Це ми. Але ми не лицарі. Ще не пасовані...
— Але ж це, — усміхнувся ксьондз, — тільки питання часу. Та ще й недовгого, я впевнений. З вашого дозволу, я отець Шльосскнехт, слуга божий... Ох і холодно ж сьогодні... Випити б грітого вина... Чи панове лицарі зроблять мені честь і погодяться, щоб я приніс по кухлику і для них? Є охота?
Шпачок і Парсіфаль перезирнулися, проковтнули слину. Охота була, ще й велика. Гірше було з готівкою.
— Отець Шльосскнехт, слуга Божий, — ксьондз, ставлячи на стіл кухлі, поновив презентацію. — Тепер при бжегській колегіаті. До того капелан лицаря Отто Кауффунга, упокій, Господи, його
душу...
— Капелан пана Кауффунга! — Парсіфаль Рахенау відірвав погляд від Офки фон Барут, мало не захлинувшись грітим вином. — Клянуся головою святого Тибурція! Таж він, у битві порубаний, на моїх руках сконав! Два роки тому це було, у вересні, у Голеньовських борах. Я був у його почті, на який напали бриганти ! Тоді, коли розбійники двох панн викрали, Біберштайнівну й Апольдівну. Щоби пізніше їх обох поганьбити, небог.
— Боже, будь милостивий, — склав руки ксьондз. — Невинних панн поганьблено? Скільки ж то зла у світі... Скільки зла... Скільки гріху... А хто ж міг на таке діло наважитися?
— Лицарі-розбійники. Їхнім ватажком був Рейнмар Беляу. Лотр і чарівник.
— Чарівник? Неймовірно!
— Повірите, коли розкажу. Я на власні очі бачив... Та й чув немало...
— Я також багато що розповісти можу, — Шпачок сьорбнув з кухля. Його щоки вже неабияк розчервонілися. — Бо і я бачив чорнокнижницькі штучки цього Беляу! Відьом бачив, які на шабаш летіли! І людисьок побитих на гостинці під Франкенштейном, біля Горохової гори!
— Бути не може!
— Може, може, — хвалькувато запевнив Шпачок. — Правду повідаю! Людей пані Дзержки де Вірсінг, торговки кіньми, побили Чорні Вершники. Рота Смерті. Дияволи! Самі чорти у цього Беляу на послугах! Не повірите, коли я вам розповім!
Залізноокий ксьондз запевнив, що повірить. Гріте вино вдаряло в голову. Розв'язувало язики.
* * *
— Як ви сказали, велебний? — наморщив лоба Фричко Ностіц, закидаючи сідло на балку. — Як вас звуть?
— Отець Габершрак, — повторив ксьондз тихим голосом. — Канонік у костелі Пресвятої Діви в Ратиборі.
— Так-так, я чув про вас, — підтвердив з абсолютно впевненим виразом обличчя Фричко. — То яка у вас до мене справа? Така пильна, що ви аж у стайні мене переслідуєте? якщо йдеться про Гедвіжку Штраухівну, оту, що якраз із Ратибора, то клянуся, хай мене спалить святий Антоній, вона бреше. Батьком її байстряти я бути ніяк не можу, бо пендзлював її тільки раз, та й то в задок.
— Та ні, та ні, — швидко промовив ксьондз. — Йдеться про зовсім іншу справу, ніж Штраухівна, запевняю вас. Хоча, я б сказав, не менш делікатну. Я хотів би довідатися... Гм-м-м... Я хотів би довідатися про обставини смерті мого близького родича. Ой, може, все-таки ні... Я б радше волів...
— Що ви б воліли?
— Порозмовляти про це з кимось іншим. Позаяк...
— Щось ти крутиш, патер. Кажи — або гуляй звідси! Мені до корчми спішно, друзі чекають. Ти знаєш, що таке друзі? Дружина? Ну! То кажи швидко, в чому річ!
— А ви відповісте, якщо я запитаю?
— А то вже, — закопилив губу Фричко фон Ностіц, — побачимо. Бо надто часто ви, попи, пхаєте свого носа куди не треба. Надто часто. Замість того, щоби займатися своїми справами. І молитовником. Молитися Богу і допомагати бідним, як наказує статут.