— Це Рейневан, — сказав Бразда з Клінштейна. — Це один з нас! І він же нас застерігає. А що він мав би досягти тим, що він нас застерігає?
— Те, що ми зупинимося на марші, — повільно сказав Вілем Єнік. — Що дамо тоді ворожим військам час, який їм потрібен. Що дамо час втекти з добром селам, які ми йдемо пограбувати. Я цього чоловіка не знаю...
— А я знаю, — гостро відрізав Краловець. — Наказую зупинити колону. Брате Вілеме, патрулі й роз'їзди на північ і в бік Клодзька. Брате Петре, брате Матею, сформуйте кінноту.
— Ставимо градбу ?
— Ставимо, — підтвердив Крапловець, підводячись у стременах та озираючись. — Там, за отою річкою, під пагорбом. Як називається оте сільце, що ми його проїжджали? Хтось знає?
— Старий Велислав.
— Ну то там і станемо. Далі, браття! Швидко!
* * *
Як ставлять вагенбург, возову градбу, Рейневан бачив уже добрих кілька разів. Але ще ніколи — в такому справному виконанні, як зараз. Сирітки Краловця метушилися, як ошпарені, а порядок та організація викликали подив. Спочатку утворили центр, ядро, кільце зі спижних возів, усередині якого сховали в'ючних коней та худобу. Навколо центру швидко почала складатися власне град-ба: чотирикутник бойових возів. Їздові вправно підганяли вози на відповідні позиції. Коней випрягали і відводили до центру. Вози ставили за системою "колесо на колесо" — так, щоб ліве заднє колесо попереднього возу можна було зв'язати ланцюгами з переднім правим колесом наступного, через що стіна возів мала форму східців. У проміжках, які залишали що кожні кілька возів, ставили артилерію: гуфниці, тарасниці, малі гармати. Кожна зі стін складалася з п'ятдесяти бойових возів, весь вагенбург був квадратом зі стороною щонайменш двісті кроків.
Ще не почало смеркатися, а вагенбург уже стояв. І чекав.
* * *
— Ми планували брати Клодзько зрадою, — повторив Бразда з Клінштейна, замислено завмерши з ложкою над горщиком. — От тільки ніц з того не вийшло. Наших, котрі в місті були, усіх повилапували. І на смерть замучили. Був серед них Жехорс, кажуть, страшно катували його на ешафоті, на ринку. А подейкували, що й ти там теж паскудний кінець знайшов. Я тішуся, що ти вцілів.
— І я тішуся, — зціпив зуби Рейневан. — А Бісклавре теж загинув. Його вбили. Це кінець Фогельзангу.
— Ти залишився. Вижив.
— Вижив.
Бразда знову почав сьорбати, але ненадовго.
— Якщо шлезаки не надійдуть... Якщо виявиться, що... В тебе можуть бути клопоти, Рейневане. Ти не боїшся?
— Ні.
Вони мовчали, сьорбали поливку. Піднімався дим з вогнищ.
Хропли коні у внутрішньому кільці вагенбурга.
— Браздо!
— Що?
— Я не бачив при штабі жодного проповідника. Ні Нрокупека, ні Крейчіржа...
— Прокупек... — Ронович висякався, витер носа. — Прокупек у Празі, кар'єру робить. Ось-ось у єпископи виб'ється. Крейчірж поліг під Крацау, зарубали його разом з тими його пращівничатами, так йому дісталося, що не було що збирати. Ми мали ще одного священика, але той був немоцний, слабував. Помер. Під Душниками його поховали-сьмо. Десь зо дві неділі тому.
— Отже ви... — Рейневан відкашлянув. — Отже ми залишилися без духовної розради?
— Є горілка.
* * *
Досить швидко й досить раптово — як-не-як було двадцять шосте грудня — стало темно. І тоді повернулися роз'їзди, патрулі, кіннота Пйотра Поляка. На площу вагенбурга, що мерехтіла вогнями, стали вливатися вершники.
— Ідуть! — доповів Кроловцеві захеканий Пйотр Поляк. — Ідуть, брате! Німчук Рейневан правду казав, ідуть! Самі лицарі, добра тисяча коней! На хоругвах шльонські орли, та й опавські знаки видно! Спустилися в улоговину, вже під Клодзьком! До світанку будуть тут!
— Ударять? — запитав Ян Колда. — Збиралися ж бо, як під Крацау, напасти на колону на марші. А як помітять, що ми напоготові? Ударять?
— Бог один знає, — відповів Краловець. — Але виходу в нас однаково нема, мусимо чекати. Помолімося, Божі воїни! Отче наш, що на небі...
* * *
Було холодно, почав порошити дрібний і сухий сніг.
* * *
— Що за село перед нами?
— Міковець, милостивий князю. А далі то вже буде Шведельдорф...
— Отже, час! Час! Хоругви — уперед! Під знаками підемо в атаку!
Хорунжі виступили наперед. Першою затріпотіла перед фронтом війська хоругва Зембиць, з орлом наполовину чорним, наполовину червоним. Біля неї здіймався єпископський знак — чорні орли та червоні лілії. Поруч зблиснув білим і червоним штандарт Опави. Поруч — свидницька хоругва, чорні орли та червоно-білі шахівниці. І чорний орел Вроцлава.
З обох боків від вбраного в міланський обладунок Яна Зембицького стали воєначальники. Юний Вацлав, дідич Опави, князь Глубчиць. Командир єпископської хоругви Миколай Цедліц з Альценау, староста Отмухова, із золотою пряжкою на червоному щиті. Єпископський маршал Лаврентій фон Рорау. Гродкувський староста Тамш фон Танненфельд. Командир свидницького контингенту підстароста Гінко Стош. Єжи Цеттріц, командир вроцлав'ян, якого легко було впізнати за червлено-срібною головою тура на гербі.
— Уперед!
— Милостивий князю! Молодий Курцбаху, з роз'їзду!
— Сюди давай, сюди! 1 кажи! Які новини? Де гусити?
— Стоять... — відповів із сідла юний лицар із трьома золотими рибами на щиті, — Стоять під Старим Велиславом...
— Вони не на марші?
— Ні. Стоять табором.
Командири зашепотіли. Гінко Стош вилаявся. Танненфельд сплюнув. Ян Зембицький розвернув коня.
— Це нічого! — вигукнув він. — Це нічого!
— Твій шпигун явно зрадив нас, князю, — сухо заявив Георгій Цеттріц. — З несподіванки нічого не вийде. І що тепер?
— Це нічого, я сказав! Ударимо!
— На вагенбург? — пробурмотав Лаврентій фон Рорау. — Милостивий князю... Чехи напоготові...
— А от і ні! — заперечив князь. — Белява не зрадив. Він би не зміг! Це боягуз і слабак! Він знає, що він у мене в руках, що я можу його страшно пригнітити, його та його шльондру... Він би не наважився... Краловець, ручаюся, нічого про нас не знає, він не поставив вагенбург, а розбив звичайний нічний табір! Наша перевага зросла! Дійдемо до світанку, ще затемна вдаримо на сплячих, розпорошимо їх і виріжемо. Вони не витримають атаки, рознесемо їх! Бог з нами! Минула північ, зараз уже двадцять сьоме грудня, день святого Йоанна Євангеліста, мого патрона! Іменем Бога і святого Йоанна, уперед, панове лицарі!