Вони чекали. Черга посувалася поволі, в такому темпі, який давав можливість насолоджуватися краєвидом.
— Ого, — пробурмотів Жехорс. — Бачу багато змін. Стіни та вежі відремонтовані, на берегах Млинівки шанці, кобилиці, новесенькі частоколи... Не марнував часу пан Пута. Видно, відчував, до чого воно йде.
— Навчив його дечого, — пробурмотів у відповідь Шарлей, — рейд Амброжа три роки тому. А оце бачите?
Тисняву на дорозі посилили вози, навантажені провізією, камінням і зв'язками стріл.
— Готуються до оборони... А там що відбувається? Валять будинки?
— Монастир францисканців, — пояснив Бісклавре. — Розумно роблять, що його валять. Під час облоги він був би готовою обложною вежею, до того ж мурованою. Найефективніша дальність стрільби з гармат — чотириста кроків, ядра, випалені з монастирської стіни, лупили би в центр міста, в саму ратушу. Розважливо чинять, що руйнують.
— А на руйнуванні, — зауважив Шарлей, — найвідданіше трудяться самі францисканці, працюють, як бачу, з дивовижним запалом, просто-таки радісно. Воістину символічна примха долі. Самі розхріначують власний монастир, та ще й залюбки.
-Я ж сказав, розважливо чинять. Ну й тиснява біля моста... До біса... Перевірка, чи що?
— Якщо, — Жехорс подивився на Рейневана, який далі мовчав, — уже дійшла звістка...
— Не дійшла, — відрізав Шарлей. — Не могла. Не панікуй.
— Не буду, бо не звик, — теж відрізав Жехорс. — А тепер бувайте. Я до міста не заходжу, вам потрібен буде зв'язковий поза стінами. Бісклавре, сигнали ті самі, що завжди?
— Звичайно. До побачення.
Жехорс погнав коня, змішався з натовпом, зникнув. Решта в черепашачому темпі посувалася в бік кам'яного мосту. Рейневан мовчав. Шарлей під'їхав ближче, зачепив стременом.
— Що ти зробив, те зробив, — сухо сказав він. — Того вже не переробиш. Пару ночей, замість того щоб спати, будеш дивитися в стелю і мучитися докорами сумління. Але зараз візьми себе в руки.
Рейневан кашлянув, подивився на Самсона. Самсон не відвів погляду. Кивнув головою, згоджуючись із Шарлеєм.
Без усмішки.
Перед мостом стояв загін алебардників і група ченців у чорних рясах, стягнутих шкіряними поясами, які виказували в них августинців.
-Увага! — гукали десятники. — Увага, люди! Місто готується до оборони, тож вхід на міст тільки тим, хто до зброї призвичаєний і до бою здатний! Тільки тим. хто до зброї призвичаєний!
— Хто не призвичаєний, але до праці здатний, іде допомагати валити монастир і ставити частокіл. Сім'ї таких можуть у Клодзьку залишитися. Решта йде далі, на підгороддя Рибаки, там брати-францисканці страву варять і видають, хворих лікують. Звідти, як відпочинете, відходите на північ, до Барда. Повторюю: Клодзько готується до облоги, вхід тільки для тих, хто до зброї призвичаєний! Такі негайно стають на ринку, в розпорядження цехових майстрів...
Юрба шуміла й обурювалася, однак алебардники були рішучі. Невдовзі відбувся поділ: одні повертали на міст, а решта — з них частина проклинала на чім світ стоїть — їхала далі вроцлавським трактом, що вів між берегом Ниси й халупами підгороддя.
Стало трохи вільніше.
— Увага! Місто буде оборонятися! Вхід тільки для тих. хто призвичаєний до зброї!
Перед мостом почалася колотнеча. Хтось із кимось сперечався, було чути підвищені голоси. Реневан став у стременах. Троє священиків у дорожньому одязі сварилися із сотником з блакитно-білим щитом на туніці. До них підійшов високий августинець з орлиним носом і густими бровами.
— Його велебність пробощ Фесслер? — упізнав він. — З парафії у Вальтерсдорфі? Що привело вас до Клодзька?
— Потішний жарт, достоту, — відповів священик, картинно наморщивши чоло. — Так, ніби ви не знаєте, що нас привело. Але не будемо тут дискутувати у хамів на очах. Забери-но солдатів, фратер! Загороджувати прохід можете волоцюгам, а не мені. Я всю ніч у дорозі, мушу перед дальшою подорожжю перепочити.
— А куди це, — повільно спитав августинець, — веде подальша дорога, якщо можна спитати?
— Не вдавай із себе дурня! — пробощ усе ще був картинно розгніваний. — На нас ідуть диявольські гусити, могутня сила, палять, грабують, убивають. Мені життя дороге. Я втікаю аж до Вроцлава, може, туди не дійдуть. Вам те саме раджу.
— За пораду дякую, — августинець схилив голову. — Але мене тут, у Клодзьку, обов'язок тримає. З паном Путою будемо боронити місто. І оборонимо з Божою поміччю.
— Може, обороните, а може, ні, — відрізав пробощ. — Але це ваша справа. Заберися з дороги.
— Оборонимо Клодзько, — чернець і не думав забиратися. — З допомогою Бога і добрих людей. Будь-яка допомога придасться. І твоєю не погребуємо, Фесслер. Своїх парафіян ти в біді покинув. Є нагода спокутувати вину.
— Що ти мені тут про вину торочиш? — розкричався священик. — І про покуту? Геть з моєї дороги! І вибирай слова, ти ображаєш в моїй особі Церкву! Про що тобі йдеться, жебраче босий? Що я втікаю? Так, утікаю, бо це мій обов'язок — рятувати себе, свою особу і Церкву! Надходять єретики, ксьондзів убивають, я у своїй особі Церкву рятую. Бо Церква — це я!
— Ні, — спокійно заперечив августинець. — Не ти. Церква — це віруючі й вірні. Твої парафіяни, яких ти залишив у Вальтерсдорфі, хоча повинен їм допомагати й підтримувати їх. Це оці люди, які готуються до оборони, а не до втечі. Так що кинь торбу, велебний, берися за кайло і гайда до роботи. І ані слова, Фесслер, ані слова. Я смиренний, але присутній тут пан сотник, прости йому. Господи, ні смиренністю не грішить, ні зайвою терплячістю. Він може наказати загнати тебе до праці батогами. Може наказати й повісити. Пан Пута дав йому широкі повноваження.
Фесслер розкрив рота, щоб протестувати, але вираз обличчя сотника змусив його швидко закрити. Скорившись долі, він прийняв вручене йому кайло. Його супутники взяли лопати. Обличчя всі мали воістину мученицькі.
— Помагай Боже в роботі! — крикнув їм услід чернець. — І не раджу лінуватися і ледарювати! Сотник дивиться!
— Ой, — пробурмотів собі під ніс Бісклавре. — Ой, бачу, не піде нам тут легко. Гей, людоньки! Хто він, цей монах! Чи хтось його знає?
— Це Генріх Фогсдорф, — повідомив один з їздових, що правив возом, повним кам'яних ядер для бомбард. — Пріор августинців. Люди його поважають.