— Йдемо в єпископські землі, — заявив він, впираючись кулаками в розкидані по столі мапи. — Там буде що палити, буде що плюндрувати...
— Єпископ Конрад, — озвався Урбан Горн, — разом із Путою з Частоловиць зосереджують війська під Нисою. На з'єднання з ними йде Ян Зембицький. Надходять теж Рупрехт, князь Любіна й Хойнова. І його брат, Людвіг Олавський.
— Скільки їх буде вкупі?
Горн подивився на Жехорса. Жехорс кивнув, він знав, що всі чекають, якою-то інформацією відзначиться славнозвісний Фогельзанг.
— Єпископ, Пута, князі, — Жехорс підняв голову після досить тривалого підрахунку. — Йоанніти зі Стшегома та Малої Олесниці. Найманці. Міські контингенти... До того хлопська піхота... Разом сім-вісім тисяч людей. У тому числі зо триста списів кінноти [36].
— З боку Крапковиць і Глогувка, — вставив Ян Змрзлік зі Свойшина, який саме повернувся був з вилазки, — підходить молодий князь Болько, дідич Ополя. Його військо дійшло до Казімежа, зайняло міст на Страдуні, стратегічну точку на тракті Ниса — Ратибор. Чи велику Болько може мати силу?
— Якихось шістдесят списів, — спокійно оцінив Жехорс. — Плюс якихось тисяча піших.
— Най би його зараза чортова, цього Опольця! — гаркнув Ярослав з Буковини. — Блокує нас, загрожує флангу. Ми не можемо йти на Нису, залишивши його за спиною.
— То вдармо прямо на нього, — запропонував Ян Блег з Тєшніці. — Усіма силами. Розчавімо його...
— Він став у такому місці, де по ньому важко буде вдарити, — покрутив головою Жехорс. — Страдуня розлилася, береги грузькі...
— А крім того, — підняв голову Прокоп, — час не терпить. Якщо ми вв'яжемося в бій з Больком, єпископ збере більші сили, займе вигідніші позиції. Помітивши, що в нас клопоти, у Ратиборі може пробудитися регентка Гелена, ця вовчиця, та її вредний синусько Миколай. Готовий прийняти радикальне рішення Пшемко Опавський, та й для Вацлава це може виявитися сильною спокусою. Це закінчилося б оточенням, битвою на багато фронтів. Ні, браття. Єпископ — ось наш найбільший ворог, тож ідемо щодуху до Ниси. Виступаємо! Головні сили — на тракт, напрям — Озоблога. А для братів Пухали і Змрзліка в мене будуть інші завдання. Але про це невдовзі. Спочатку... Рейневан!
— Брате Прокоп.
— Молодий Опольчик... Ти його знаєш, як мені здається?
— Болька Волошека? Я вчився з ним у Празі...
-Чудово. Підеш до нього. Разом із Горном. Як посли. Від мого імені запропонуєте йому угоду...
— Він не захоче, — холодно промовив Урбан Горн, — нас слухати.
— Уповайте на Бога, — Прокоп подивився на Добка Пухалу і Яна Змрзліка, його губи викривилися в злій гримасі. — На Бога й на мене. Я зроблю так, щоб він захотів.
* * *
Весняна Страдуня і справді виявилася досить поважною природною перешкодою, заболоні стояли під водою, течія омивала стовбури прибережних верб, які вже густо сріблилися пухнастими котиками. Заплави кишіли жабами.
Кінь Урбана Горна танцював по гостинці, місив копитами болото. Горн натягнув повіддя.
— До князя Болька! — гукнув він до сторожі, що стояла на мосту. — Посли!
Горн гукав уже втретє. А стражники не відповідали. І не переставали цілитися в них арбалетів і спертих на балюстради мосту гаківниць. Рейневан починав непокоїтися. Раз за разом озирався на ліс, міркуючи, чи в разі погоні вони встигнуть до нього дочвалувати.
З лісу на другому березі виїхали чотири вершники. Троє зупинилися перед мостом, четвертий, у повному обладунку, під тупіт підків виїхав на міст. Герб на його щиті не був, як спочатку думав Рейневан, чеським Одрживоусом — це був польський Огоньчик.
— Князь, — заволав вершник, — послів прийме! Нуте обидва сюди, на наш берег!
— На лицарське слово?
Огоньчик поправив спадаючу заслону шолома, підвівся у стременах.
— Та ну! — в його голосі прозвучало здивування. — Та я ж вас знаю! Ви ж бо Белява!
— А ви, — згадав Рейневан, — лицар Кших... З Костельця, так?
— Чи князь Болько, — сухо обірвав обмін люб'язностями Урбан Горн, — гарантує нам посольську недоторканність?
— Його милість князь, — підняв панцирну долоню Кших із Костельця, — дає слово лицаря. А панича Беляву він же не скривдить. Проїжджайте.
* * *
— Погляньте, погляньте, погляньте, — промовив, розтягуючи слова, Болько Волошек, князь Глогувка, дідич Ополя. — Прокоп, видно, почуває респект, раз настільки значних персон до мене послав. Таких значних і таких славетних. Щоб не сказати — сумнозвісних.
Свита князя, яка була при ньому під час штабної наради, загуділа і забурчала. Штаб зібрався в хаті на краю села Казімєж, а складався він з одного герольда в блакитних шатах, оздоблених золотим опольським орлом, п'яти лицарів в обладунках і одного священика, теж, зрештою, в панцирі — нагруднику і нарукавниках. З лицарів троє були полками — крім Кшиха з Костельця, князя супроводжував знайомий Рейневанові Шляський Нечуя і не знайомий йому Правдзіц. Четвертий лицар мав на щиті срібний мисливський ріг Фалькенгайнів. П'ятий був йоаннітом.
— Пан Урбан Горн, — вів далі князь, міряючи послів неприємним поглядом, — відомий по всьому Шльонську, головним чином завдяки наказам схопити його, які розсилають єпископ та Інквізиція. І погляньте лише, мої панове: Урбан Горн, безбожник, бегард, єретик і шпигун, виступає послом на службі Прокопа Голого, архієретика та єресіарха.
Йоанніт зловісно буркнув. Ксьондз сплюнув.
— А ти, — Волошек переніс погляд на Рейневана, — пристав, як бачу, до єретиків з бебехами. Видно, ти всією душею продався сатані й самовіддано йому служиш, раз він тебе послом відправляє. А може, єресіарх Прокоп думав, що якщо він тебе пошле, то чогось допнеться завдяки нашій давній дружбі? Ну, якщо він на це розраховував, то прорахувався. Бо скажу тобі, Рейневане, що коли всі у Шльонську собак на тобі вішали, злодія та розбійника з тебе робили, приписували тобі найстрашніші злочини включно зі зґвалтуванням дівиць, то я тебе захищав, очорнювати не дозволяв. І знаєш, що виявилося? Що я був дурний.
— Але я порозумнішав, — закінчив князь через хвилину важкої тиші. — Порозумнішав! Посольство антихриста маю десь, балакати з вами й не подумаю. Гей, сторожа! Хапайте їх! А цього пташка — в'язати!