Клацаючи зубами й тріпаючи головою, кинувся він зразу на публіку, що з вереском та сміхом розсипалася по кутках хати. Якось зразу махнувши рукою на свою першу затію, Галя стала сама реготатись і разом з іншими стала бігати за кумом, позаду сіпати його за поли. Було дуже весело. Трохи було образливо, що не вона, Галя, головний герой, а Грицько. Галя згадала, що вона вчителька, і їй мусять усі тут коритись.
... — Грицько, оддай зараз мені машкару! — крикнула Галя, зразу міняючи веселе личко на сердите.
Грицько вдавав, що нічого не чув; він саме почував себе на верху слави, гасав за хлопцями по лавках, по столах, по стільцях, і розлучитися в цю хвилину з машкарою йому дуже не хотілося.
— Оддай, тобі кажу! — кричала, вже зачервонівши рожею, Галя. — Чуєш?.. Оддай зараз, бо з хати вижену!
Впіймавши якось Грицька за штани, вона стала однімати машкару.
Грицько, певне, теж пригадав, що Галя — вчителька і чи волею, чи неволею, а машкару вона одбере в його,— зітхнув і оддав.
— Бач який! — казала сердито Галя, держачи вже в одній руці машкару й сердито блимаючи на Грицька очима.— Підожди, я ще батькові твоєму розкажу, як ти слухаєшся вчительки!
Грицько стояв коло стіни, опустив носа й чухав потилицю.
Пробравши гарненько Грицька, щоб був слухняний, Галя глянула на машкару й її сердите личко зразу повеселіло й засяяло.
Почервонівши, як півонія, й соромливо осміхаючись, вона взяла машкару пальчиками за кінці, озирнулась на затулені вікна й притулила її до свого личка.
— А-гу! — протягла вона низьким голосом, звернувшись до публіки, й кинулась у гущину школярів.
У хаті піднялось щось надзвичайне; збилася така курява, що не видно було ні одного лиця: манячили тільки скрізь якісь червоні плями замість їх. Діти заходилися од реготу, танцювали, качалися по долівці. За гамом і реготом нічого не було чути. А коло порогу давненько вже стояв з своєю патерицею о. Лука, кричав на все горло, щоб замовклу, й протирав скоренько свої окуляри, намагаючись роздивитися, що саме діється в хаті. Насилу його помітили.
Один за одним усі стали стихати. Де хто стояв, там і прикипів. Галя, побачивши на порозі свого завідуючого, тихенько ахнула, миттю зім’яла в руці машкару й скоренько шкрябнула на піч.
— Чи ви переказилися, чи дурману наїлися, чи що це з вами сталося? — кричав сердито о. Лука. — Скільки часу стою та кричу, а вони й вухом не ведуть:.. Що у вас таке тут діється? — спитав він.
Хлопці мовчали.
— Ну, а вчителька ж де? — знову спитав о. Лука, озираючи очима хату й не знаходячи Галі.
Хлопці тільки переглянулись.
— Пораділи, що вчителька самих у хаті лишила, то зараз і хату згодні перевернути! Де, кажу, вчителька? — звернувся о. Лука до одного з хлопців, що стояв поблизу.
— Вони... отам,— тихо, заикуючись, одмовив той і показав пальцем на піч.
— Де? — здивовано перепитав о. Лука.
— На печі.
— Як на печі... чого... слаба, чи як? — нічого не розуміючи, питав о. Лука.
Хлопці приходили помалу до пам’яті; деякі почали тихенько пирскати зо сміху.
— Вони засоромилися вас та й сховалися на печі, бо були в машкарі,— сміливо й насмішкувато промовив Грицько Прокуда, вийшовши з гурту наперед.
По хаті залунав зразу дитячий регіт.
О [тець] Лука мовчки пройшов од порога далі й, високо закинувши сиву бороду вгору, став заглядати на піч. Діти збилися коло його й зазирали туди ж. Грицько проворно зіскочив на припічок, показав пальцем у куток, глянув на о. Луку й весело промовив:
— Ось де вони!..
— Анно Тимофіївно, що це з вами сталося? — спитав о. Лука.
Десь на печі почулося хлипання.
— Ай-яй-яй! — докірливо промовив він.— Оце так учителька, оце так божественна вчителька!.. А ви, лобуряки, оце так лекції вчите? — почав суворо гримати на школярів о. Лука.
Хлопці підняли гомін — почали виправдуватись.
— Годі, годі! — спиняв батюшка.— Знаю вас... становись на коліна!
Хлопці одразу змовкли, і хто де стояв — весело гуцнули на коліна.
— До порогу, до порогу! — показував о. Лука рукою.
Почовгали гуртом до порогу й вирівнялись у два ряди.
— Ану злазьте сюди, панно вчителько! — гукнув на піч о. Лука.
Хлопці радісно заіржали.
— Злазьте-но, злазьте, не соромтесь,— заохочував Галю батюшка,— бушували отут разом, то треба разом і кару приймати.
Галя соромлячись, проте охоче злазила з печі, вважаючи, очевидно, цю кару цілком справедливою.
О[тець] Лука зацитькав на школярів, регіт стих, і Галя, червона, як жарина, спустила додолу очі й стала в ряд школярів, що їй залюбки, по-товариськи розсунули місце.
О[тець] Лука сів на стільці й почав вичитувати.
Хлопці з лицемірно-скорботними обличчями слухали батюшку й крадьком моргали один на одного, радіючи веселій оказії.
Незабаром Галя теж держала вже руки "по швам", вирівнявшись, як бравий школяр, і в її очах теж поблискував уже веселий і хитрий школярський вогник.
1910
[15] — "Дід, що гвіздки вириває" — домовик, за забобонними уявленнями слов’янських та інших народів — добрий або злий дух, що живе в домі, бог домівки і майна.
[16] — "Сатана в бочці" — йдеться про п’єсу В. Дмитренка "Кум мірошник або сатана в бочці".
[17] — Ганяти "панаса" — грати в піжмурки.