Пекельна мука стиснула серце молодої дівчини. Кілька хвилин вона стояла мовчки, припавши до плеча милого, і тільки стан її, що бився й тріпотів в обіймах козака, виявляв, що вона не вмерла. Нарешті з грудей дівчини вибилося розпачливе ридання й вона почала відхилятися од козака.
— Не можу я вже бути твоєю, Іване... — над силу вимовляла Марина — не можу! Я вже зріклася своєї долі.
Немов кригу вкинули ті слова Богунові у серце і якимсь невідомим йому самому голосом він спитав:
— Ти стала жінкою хана? — Не стала ще... але подала слово стати, як що хан поможе вам визволити Україну з під лядської кормиги.
— Як? Такою ціною заклалася наша спілка? — скрикиув Богун. — Хвала тобі, Мариночко, за любов до своєї неньки — України, але бусурман не смів вимагати від тебе такої жертви. Ти вільна порушити умову, бо вона не вільна, а примусова.
— Ні, я сама надумала й заклала ту умову, і хоч як мені тяжко зріктися тебе, мій бажаний, але я не зламаю свого слова, і доки хан буде оборонцем і заступником Украіни, я буду йому вірною дружиною. Як що ж зрадить він козакам...
Марина не доказала і, припавши до козака, почала його милувати й голубити.
— Прощай, мій Іване... Прощай, соколе мій! Спасибі, що одшукав мене сиротину, але не судилося нам з тобою щастя-долі мати.
— Ні, голубко моя нещасна, я не можу оддати тебе бусурманові на поталу. Не дам загинути такій перлині дорогій. Я примусом візьму тебе і повезу на Вкраїну.
— Ні, я не можу! Я піду! — одповіла Марина вже рішучо і відкинулася од козака.
— А я візьму! — Скрикнув Богун і вхопив дівчину на руки.
— Схаменися, божевільний! — почувся зза скелі голос, і могутня рука Хмельницького вхопила Богуна за плече.
— Я чув усе, — казав далі Хмельницький, — бо стежив за тобою. Чи ти ж поміркував про те, що вчинив би хан, коли б його нові спільники украли в нього жінку?
Руки у Богуна рознялися, й Марина стала на землю.
— Замісць помочі й спілки хан пішов би на нас війною разом з поляками і поруйнував би Україну до щенту.
— Немає за що помщатись ханові, — одповів Богун. — Я не грабую його добра, а хочу тільки вернути своє добро: свою наречену, що він у мене пограбував.
— Хоч може й твоя правда... — сказав Хмельницький, — але обміркуй же те, що я дав ханові у заставу все, що мені лишилося дорогого на світі. Я лишаю у Бахчисараї свого сина, надію свою — Тимоша... Ти хочеш згубити не тільки його й нас усіх, але й те, що я уладнав — спілку мою з ханом. Ти хочеш роздратувати хана і навіки лишити Україну в неволі.
Богун зблід на виду. Бажання щастя разом з надією на нього геть одлинули од козака, і холодний розум взяв перемогу над пориванням серця.
— Боронь, Боже, мене від того! — сказав він. — Перша мета мого життя — це боротьба за волю України. Моя кохана вже поклала своє серце на жертвеник рідної країни, так нехай же й моє розкраяне среце ляже поруч з її серцем. Прощай, Марино. Умремо для себе й для свого щастя, а житимемо тільки для боротьби за волю України та за щастя рідного народу.
— Прощай, соколе мій! — знову припавши до милого, ридала Марина. — Прощавай на віки! Краю нашому рідному вклонися низенько, коли будеш біля вільного Бугу! Радій там радістю вільних земляків, коли визволиш їх... І тоді мене згадай!..
Дівчина, не тямлючи себе, цілувала козака в уста, у чоло й очі, аж поки зомліла впала до рук старої циганки.
Через півгодини дві тіні у легких запиналах нечутно наближалися до ханського палацу тими самими вулицями й стежками і попід тими самими тополями, що простяглися до узгірря. Тільки тепер не радісною таємницею було налито душу Марини... Її оповила темна нудьга. Тепер не бігла вона, як тоді, жвава й міцна своєю рішучістю віддати себе за щастя рідної України: тепер її, знесилену, ледве вела під руку вірна подруга її неволі, циганка Астара.
А до другого краю Бахчисараю твердими кроками відходили тіні двох дужих козаків, що поклялися віддати своє життя за щастя та волю України.
Другого дня, вважаючи на горе Марини, Астара почала заспокоювати її й розважати.
— Не тужи, доню... — говорила вона, милуючи дівчину. — Не вдавай твого серденька в розпуку. Долі своєї не переробиш, але як що хочеш знати, яка вона буде, я тобі поворожу.
Марина байдужо простягла їй руку, і Астара почала уважливо ту руку розглядати, Через небагато часу очі циганки заграли таємним огнем і, неначе прозираючи прийдешнє, вона почала:
— Скорботне буде, голубхо моя, твоє життя. Ти будеш першою, найбільше улюбленою, дружиною хана і влада твоя над ним буде велика . .. Всі жінки по всьому Криму будуть заздрити твоєму щастю, але ти не будеш щасливою й прийматимеш серцем муки, бо ніколи не покохаєш хана. Хан помре не своєю смертю... І неначе ти до того будеш причетна...
— Я не лиходійка! — сказала ображена Марина: — Скоріше я собі збавлю віку, аніж комусь іншому.
Щодалі, пророкування Астари все дужче зацікавлювало дівчину і, забувши своє горе, вона вже з напруженням чекала, що циганка говоритиме далі.
— Твоєму милому буде загрожувати на війні велика небезпеха, але що тільки його не вб'ють, то ти ще його побачиш і ви навіть поєднаєтесь...
Хоч Марина й не дуже вірила тому, щоб людина мала силу зазирати у будучину, але слова циганки, мимо її волі, запалили у її серці надію на те, що колись може прийти інше, бажане життя.
— Зроби, Астарочко,так, щоб мого Івана не брала ні куля, ні шабля, ні інша зброя — говорила дівчина, припадаючи до циганки. — Адже ти зможеш це зробити. Як що ти любиш мене, Астарочко, то замов мого Івана.
— Як його замовити без його волі? Хіба от що: одріж свого волосся. Я те волосся замовлю, як сама знаю, і передам твоєму козакові. Як що він не забуде тебе й іншої не покохає, то носитиме те волосся на своєму тілові, а поки носитиме на собі — не візьме його ані куля, ані шабля, ані інша ворожа зброя.
Марина відрізала пасму свого волосся, і Астара понесла те волосся з покоїв, щоб ніхто не побачив, як вона буде його замовляти.
Ще через день після, того, коли Богун сидів у своїй хаті сумний та замислений, до нього увійшла Астара.
— Може ти не пізнав мене, славний козаче?.. Я та сама, що зо мною до тебе виходила твоя наречена. Ось вона передала тобі на спомин про себе своє волосся.