Марина глянула на чоловіка вдячними очима.
— Мені здається, що я з того була б ще щасливішою!..
З подорожі молода жінка повернулася до Винниці з задоволеною й заспокоєною душею, у щасливому житті молодих минула осінь і зима, по весні ж Богунові довелось знову виступати у похід, тільки вже не на поляків, що сиділи тепер тихо, а на татарів, що знову з'явилися на Поділлі.
Коли Богун вбирався вже у свій червоний жупан, Марина принесла капшучок з своїм волоссям, той самий що його Іван носив на грудях вісім років і зняв тільки після шлюбу.
— Нащо ж, Мариночко, його тепер надівати? Адже ти моя тепер, моєю й будеш! — говорив здивований полковннк.
— Надінь, надінь, мій любий. Він обереже тебе од смерти й порази, як всі вісім років оберігав.
— Він оберігав?
— А ти гадав, що таке твоє щастя? Чи можливо ж людині бути у таких бойовищах, по яких ти був, кидатись прямо в обійми смерти, як ти кидався, і лишитися вісім років цілим? Це волосся, що я передала тобі у Бахчисараї, було замовлене небіжкою Астарою і через нього тільки ти й живий досі.
Богун, жартуючи, покепкував з Марининих забобонів, але, щоб не хвилювати її дурницею, надів капшучок на груди.
Татарські загони, що набігли на Поділля, були невеликі. За кілька тижнів козаки вправилися з ними, і загнавши на Буджак, повернулися до Винниці.
ХХV
Минуло кілька років. Польські пани не сміли й очей казати на Поділля, а як коли-небудь якийсь пан і насмілювався навідатись до своїх колишніх маєтків, то Богун його зразу виряжав назад, не звертаючи уваги на які б не було прохання, навіть самого короля.
Тим часом гетьман Хмельницький тяжко занедужав і, зібравши перед смертю раду, просив козакїв обрати нового гетьмана. Він радив обрати або Київського полковника Ждановича, або Переяслівського Тетерю, або полтавського Пушкаря, або військового писаря Виговського. Про Богуна він не згадав, може, через те, що не любив його, а найбільше мабуть через те, що Україна була тепер під рукою московського царя, Богун же у свій час зрікся присягнути цареві.
Старшина козацька знала, що старому гетьманові бажано було, щоб після нього гетьманував його син Юрась, і вона намовила козаків обрати за гетьмана Юрася з тим, щоб, пока він дійде літ, усіма справами заправляв військовий писар Виговський. Богун ще з переяслівської ради не бував у Чигирині і не брав участи у військових радах, бо подоріж до Чигирину була далека, Поділля ж завжди було небезпечне од ворогів. Сам він не мав ніякої охоти брати до рук гетьманську булаву. Йому було любіше оберегати волю свого рідного Поділля, до того ж він знав Виговського за дуже освічену й розумну людину і був певний, що той не зрадить Україні і не знищить здобутої самим народом волі.
Марина у цьому з ним не погоджувалася. На її думку тільки її чоловікові годилося взяти до рук після Хмельницького гетьманську булаву, бо все велике повстання й всі бойвища відбулися на його плечах, і обрання гетьманом Виговського зворушило й образило молоду жіику. Проте, цей випадок не перешкодив тому, щоб життя Богунів тяглося далі так само щасливо. До Винниці, правда, надходили вісті про те, що на Вкраїні почалися сварки, що полковники не хотіли коритися гетьманові, що Полтавського Пушкаря Виговському довелося, навіть, силою задавити, але сам Богун, сидячи далеко від гетьманського міста, не брав участи у тих сварках і на початку він не надавав їм великої ваги і не дуже турбувався з того.
— Посваряться, поб'ються, та й знову погодяться! — заспокоював він свою дружину. — Козак без війни не може... Немає ворогів — поміж себе б'ються. Це вже така козацька вдача.
Старого полковннка далеко більше турбувало те, що Марина почала хворіти. Та пораза що зробив Хамамбет, почала нагадувати про себе. Марині часто кололо у грудях, вона кашляла й дуже легко застужувалася.
Так минуло у шлюбному житті Богунів вісім років. Сам Богун став зовсім уже сивий, хоч був ще крем'язний і досить жвавий. Марина ж, хоч і була далеко молодша за нього, зовсім знесилилася своєю хворобою й тільки під добру годину виходила на повітря разом з своїм чоловіком.
У 1662 році до Винниці надійшла звістка, що Україна зовсім розірвалася надвоє і що на правобережній Україні обрато за гетьмана полковника Павла Тетерю. Ця звістка дуже збентежила Богуна, бо поділення України погрожувало її волі. Марину ж вона ще дужче обурила, ніж колишня звістка про обрання гетьманом Виговського, і вона почала умовляти чоловіка покинути зовсім військову службу.
— Ти, Іване, віддав Україні свої молоді літа й свою міць, тепер же, коли ти постарів, то маєш право подбати й про власний спокій.
— Я послухався б тебе, Мариночко, коли б був певний, що Україна лишиться вільна назавжди і що на її волю ніхто не здїйме руку; проте такої певности немає, і через те, поки сила мені сісти на коня, я буду обороняти волю свого народу.
— Так глянь, же, кому ти мусиш коритися! — хвилювалася Марина. — Кого повинен слухитись? Якогось Тетерю, що тільки й відомий став людям через те, що одружився з дочкою гетьмана!
— На те була воля козацтва, щоб обрати Тетерю за гетьмана, і я повинен йому коритися.
— Воля козацтва — ти говориш? Розпитай козаків, що прибули з Чигирину... Вони скажуть тобі, чия то була воля... Воля тієї горілки, що Тетеря викочував козакам десятками кухлів, та тих грошей, що він роздав. Хто про Тетерю чув під ті часи, коли ти з Хмельницьким віддавав своє життя за Україну та здобував козакам невмирущу славу?
З хвилювання Марина почала кашляти і у неї пішла з горла кров. Наляканий Богун взяв її на руки і, однісши на ліжко, почав заспокоювати, кажучи, що скоро він вчинить її волю, покине полковницький уряд і виїде жити на хутір.
Після цього випадку Маринина хвороба пішла хутко до свого сумного кінця. Вона вже не вставала з ліжка й танула, як свічка. Богун бачив недалекий кінець своєї любої дружини, і серце йому розривалося, але ні один з знахарів, що викликав він з Київа й з Львова, не зарадив хворій і на крихту.
Через кілька місяців до полковника прибув од гетьмана посланець з листом. Прочитавши того листа, Богун зблід на виду, а далі з обуренням вдарив кулаком по столу. Знаючи свого чоловіка за дуже спокійного Марина догадалася, що у листі єсть щось непевне, і попросила показати їй листа. Богун схаменувся, зрозумівши, що вчинив необережно, але було вже запізно: не показати Марині листа тепер виходило б роздратувати хвору і зробити їй велику прикрість. Богун мусив дати їй листа.