Марина глянула на хана ласкавіше і сіла поруч.
— Ну, а на що ж ти забрав од козаків гетьмана саме під той час, коли він був там найбільше потрібний?
Хан трохи замішався, але почав викручуватись.
— Сам він до мене приїхав і заїхав зо мною аж за милю од свого табору. як було мені пустить його самого, коли поляки зразу ж оточили козацький табір з усіх боків? Ніякий господар не пустить свого гостя на видиму небезпеку.
— Ну, а тепер чому його не пускаєш? Та ще я чула, неначе ти хочеш видати гетьмана королеві!
— Дурниці це, Газізю! І на думці не мав я його видати. Мені потрібні гроші, щоб викупити моіх мурзів, що вскочили у бранці, а оскільки в усьому винний Хмельницький, я й вимагав, щоб він дав мені гроші на викуп мурзів.
Речі хана вдавалися Марині щирими, і вона все більше заспокоювалася.
— Ну, от бачиш, моя зоре ясна! — весело говорив хан, радіючи, що вибився таки на сухе. — Ти хотіла їхати з військом, щоб мене розважити, а замісць того дорікаєш мені і гніваєшся на мене тоді, коли мене спіткала недоля і мені й без того гірко.
Марина почувала себе трохи винною і, поклавши йому руку на плече, сказала ласкаво:
— Ну, пробач мені, мій володарю, коли я винна. Ти знаєш, як болить моє серце за рідним краєм. А ти все таки пусти гетьмана — він гроші тобі й так оддасть!
— Не тільки що пустю, а навіть знову допоможу йому перемогти поляків. Я од спілки з ним не одрікаюся.
Марина повеселішала, почала шуткувати з ханом, набила йому, ях завжди, кал'ян і сіла на подушках біля його ніг, як він дуже любив.
На другий день до Костянтинова прибув Богун. Тяжка й сумна була його розмова з гетьманом. Почувши, як загинуло поспільство на очах Богуна біля гребель і як поляки вирізали всіх, навіть неузброєних селян, Хмельницький заплакав як мала дитина; звістка ж про те, що військо зовсім не має обозу й харчів, дуже його стурбувала. Тут же українські ватажки після наради стали на тому, щоб з ляхами не миритись, поки не буде упорядковане військо, маючі на увазі, що коли під рукою гетьмана буде військо, то й умови згоди з поляками будуть легші для України.
У той же день Богун перебалакав з ханом, заплатив йому за Хмельницького й Виговського вісімдесят тисяч талярів, і хан зразу почав поводитись з гетьманом не як з бранцем, а як з спільником. Виряжаючи його від себе він дав гетьману на почет п'ять мурзів, а Богун дав сотню своїх козаків, і з тим Хмельницький поїхав на Поволоч і далі, на Корсунь, збирати військо, Богун же другого дня мав їхати до своєї Винниці скликати козаків з Поділля і з ними йти до Білої Церкви, куди мали зібратися козаки з під Берестечка.
Про те, що Богун у Костянтинові та був у хана, зараз же довідалася Астара, а через неї й Марина. Молоду жінку обхопило жагуче бажання побачити милого, що був так близько у сусідньому наметі.
— Це ж не буде зрадою ханові, — упевняла себе Марина. — Мені б тільки глянути на нього й більше нічого. Я й з того була б щаслива.
— Астарочко, голубонько... — припала Марина до своєї вірної служниці, — хочу глянути на милого!
— Що ти, що ти, Газізю! Схаменися!
— Мені б хоч єдиним оком!
— Єдиним оком?.. Ну давай зробимо у наметі дірочку і, як він ітиме од хана, ти зможеш його бачити.
— Ах, ах, як славно! — аж заплескала в долоні Марина. — Зараз давай ножика і проріжемо намета!
— Тілько обережно, Газізю — спиняла циганка. — Помітить євнух — буде погано.
Марина довго стояла по між полами намету, припавши оком до маленької дірочки, і таки діждалась, коли Богун вийшов з ханського намету. Тепер вона уп'ялася у нього своїм оком, і їй здавалося, наче вона увійшла у свого милого і йде разом з ним... От він озирнувся раз і вдруге... Обвів очами навкруги і зник за наметами.
Марина бліда, як крейда, хитаючись, наблизилася до софи і впала на неї.
— Що тобі? Що? — Допитувала Астара, припавши до своєї господині.
— Як він постарів... Який він змучений!...
— Не дивно те. Скільки турбот він зазнав! Скільки день, мабуть, не злазив з коня, доганяючи нас!
— Ні, не сама втома відбивалася в його очах... — говорила Марина задумано.
— А що тобі здалося?
— Нудьга у нього в очах. Нудьга його постарила! Астарочка, мені того не досить, що я його бачила... Поки не бачила, мені було легше... Тепер я не можу. Я повинна з ним говорити... Повинна розважити його... заспокоїти...
— Ох, Газізю, облиши те! Поговориш — дужче вразиш своє серденятко... Забути його тобі пора!
— Забути? — здивовано спитала Марина. — Ні, того ніколи не буде, Астарочко! Я повинна бачити Івана і говорити з ним. Це я зважила непохитно. Ти уладнаєш це, Астарочко? Адже ти мене любиш?
— Схаменися, Газізю!.. та це ж смерть!
— Ах, що та смерть тіла, коли вмирає душа? Невже тобі життя таке дороге? Ти зараз слідкуй за Іваном і довідайся, де він ночуватиме.
Астара злякано дивилася на свою улюблену господиню. Навіть рукою полапала її за чоло.
— Ти не в собі, дитино!.. Чи може ти надумала втекти з милим? Так хан же сплюндрує всю Украіну, а знайде тебе!
— Ні, я не втечу. Я вернуся сюди, а тільки я повинна говорити з Іваном. Він озирався... він шукав мене очима...
— Так як же це зробити?
— Я тобі сказала! Слухай: учора хан хвалився, що увечорі сьогодня, після намазу, він збере до себе всіх мурзів, щоб обміркувати, ях іти далі до Криму і кому саме яким шляхом іти. Поки тут буде нарада, я збігаю до Івана, а щоб мене не злапали євнухи, ти вбереш мене у своє вбрання і розмалюєш мене так, щоб була схожа на тебе. Я побіжу, а ти лишишся у наметі. Сюди ж ніхто з євнухів не насміє увійти, бо про те давно, по моєму проханню, хан дав наказ.
— Загинемо ми обидві, дитино моя... — сумуючи говорила Астара. — Але чиню твою волю.
Вірна служниця побігла за Богуном...
Надійшов вечір, і коли добре смеркло, Марина, переодягнена на Астару, вийшла з намету. Біля входу вона побачила вартового а коло сусіднього намету стояв євнух, приглядаючи за наметом ханської жінки.
— Цілий, день сьогодня швендяєш! — гукнув він до Марини, маючи її за Астару.
Марина мовчки обминула його, пробігла поміж наметами, ях її навчала Астара, а далі вийшла у поле і попростувала до міста, що визначалося на вечеровій зірниці неба банями двох церков.