Іван був багатих родичів син, — єдинак. Отець-мати жалували його, не силували до ніякої роботи. Коли підріс, він більше для забави, як для зарібку, почав з другими ходити до Борислава. Та лихо, що ті забави дуже небезпечні, особливо для молодого, незіпсутого, недосвідченого серця. Іван небавом, як то кажуть, з зажмуреними очима, кинувся в вир тих шумних пиятик, легкодушних бесід та розличних оргій, якими не одну щиру душу селянську заразила бориславська цивілізація. Він став небавом перший межи першими. Пияк такий, забіяка і пустошак, якого пошукати. Тут ще він запізнався з арештом і переконався, що в нім нема нічого страшного. Коли часом, по тижнях, вернув додому, — розуміється, без крайцера заробленини, — не покидав і тут свого життя легкого, розгульного. Родичі-бідолахи аж тепер постереглися, куди воно зайшло, — хотіли взяти Івана остріше в руки, пригнути на свою волю, відвести від тої дороги, — та вже було запізно. Іван слухав їх наук і лайки, — а своє робив. Аж раз, коли пізно вночі п'яний вернув домів і, не хотячи будити сплячих та слухати ганьби, положився спати в стодолі на соломі, — забув, що в зубах у нього люлька закурена, і заснув твердо. Прохопився аж тоді, коли його протверезив біль, — і побачив, що солома, на котрій спав, палає ярким огнем, — що навіть сорочка на нім протліла. Вихопився неборак із стодоли і почав кликати: "Горить, горить!" Но заким сплячі збудилися, заким поміч яка-така вспіла надійти, вже стодола, стайня, хата і хліви (будинки були близько, — а вітер, як на нещастя, зірвався сильний) стояли в огні.
Будинки, шмаття, худоба — все погоріло. Неподовзі померли й родичі з гризоти. На Івановій голові остало газдівство, — а властиво, голе поле без усього, що потрібне для його оброблення. Треба було продати частку, щоб закупити дерева на хату і потрібні наряди. Іван продав частку, давнє життя почалося, — дерево закуплене лежало на згарищі, але хати й не гадав ніхто будувати. Ба, — чують сусіди, — Іван продає другу і третю частку, продає сад, і погорілище, і закуплене дерево, — все за півдаром. Почали люди уговорювати Івана. "Що ти робиш, — сам себе на жебри виганяєш!". Но такі перестороги лютили Івана, — і густо-часто не одна щира душа понесла від нього синці за свою добру раду.
Вкінець Іван спродав послідні частки батьківщини і забрався з села. Ніхто не жалував за ним, ніхто не відізвався о нім красним словом, хіба "пустий вітер", — а не один говорив: "От негідник! Слід би му пропав так, як він свою земленьку рідну запропастив! Не варт, поганець, щоби й єго кості земля свята приняла!"
Та найшлася одна душенька, що не поминала лихом, не кляла злим словом Івана. Се була Фрузя. З бідного роду, та хороша, робуча і щира душа — вона, може, й ніколи не була би призналася світу, що в її серці зародилася нещаслива любов до Івана. Але Іван сам, що знав її від дитинства, визнав їй перший, що її любить. Від того часу Фрузя присягла собі спрягти свою долю з долею Івана. Не знала, бідолашна, які страшні досвіди ждали її на тій дорозі, на котру мав її Іван втягнути.
Може бути, що Іван спочатку щиро любив її. Та не таке ж то бориславське життя, щоби лишило в молодім серці чисту, щиру любов, щоб не закаламутило всякого, хотя й би й найчистішого чувства. А ще до того Іван був дуже гордий. Вихований у вигоді, без дотиску, він не міг і не задавав собі труду поняти терпіння других, а мірою всіх його поступків сталася власна приятність і розкіш.
Не треба й згадувати, як глибоко болів Фрузю упадок Івана. Вона з терпливістю і витривалістю, властивою лиш люб'ячій женщині, не переставала уговорювати Івана покинути погану дорогу.
— Іванчику, що ти робиш? — говорила вона. — Уважай сам на себе! До чого оно доведе?
— Ци ще й ти ми доїдаєш? — воркотав Іван, котрого лютили часті нещастя, а ще частіші догани.
І від того часу почалося Фрузине горе.
Іван покинув рідне село, — пішов у Борислав, не казавши нікому "бувай здоров". Фрузя довго ждала на нього, плакала, тайком перевідувала межи ріпниками, що з ним діється.
— А що ж, — кажуть, — гуляє собі, розщибає собов по Бориславі від жида до жида, водиться з послідними п'яницями і нехарницями. Аж недавно ось занедужав, лежить хорий, — ще й досі му не полегшало зівсім.
— А де лежить? — питала Фрузя тремтячим голосом.
— У Кирницького — на такій лавці нужденній, що похитнися, то й упадеш, — сам лежав, водиці пищав, та не було кому подати. Але вже му троха ліпше тепер.
Фрузя слухала тої бесіди та мовчала. Але на думці у неї було: піти до нього, подивитися, допильнувати його в недузі. І, не мовлячи й слова батькові ні матері, вона сейчас, слідуючого поранку, покинула й собі ж рідне село і пішла до Борислава. Знала небога, що батько й мати, знаючи про її намір, заперли б її на замок, а не пустили. Знала також, що, провідавши про її поступок, вони не простять їй тої ганьби. Та що ж мала діяти? Серце тягло її до нього — вона серця й послухала.
Не надіявся Іван, щоби вона прийшла. Хоть найтяжча криза недуги й перейшла була, — та прецінь він находився в тім стані, що найбільшої вимагає старанності, найліпшого пильнування. І в ту пору явилася Фрузя, — повна любви, і терпеливості, і посвячення.
Іван швидко прийшов до сил. Життя пішло старим ладом, поділене між роботою і пиятикою. Шум і непокій того життя необавці заглушив тиху і щиру прихильність до Фрузі, що збудилася була в його душі під час недуги.
А Фрузя в кілька неділь після відходу з дому почула від ріпників, що її родичі не хотять її й на очі бачити за тот сором, що їм зробила перед цілим селом, уйшовши поночі за пияком і розпусником — Іваном.
Глибоко вколола бідолашну дівчину тота вість, хоть вона й сама не надіялась нічого кращого. Що мала робити? Ще уперед вона найшла собі роботу для пропитання, поки пильнувала хорого ночами. Не оставалось їй тепер нічого, лиш наніматися й надалі. Ще до того й Іван, прознавши о її нужді, поквапився запомочи її чим-тим наразі. У нього осталось ще дещо грошей із проданої вітцівщини. Але Іванова запомога стала нещастям для бідної Фрузі. Іван гадав тепер, що вже її віддячився, і тим усправедливляв сам перед собою стинучу любов. А Фрузя бачила лиш його зростаючу холодність, і гризлась, і мучилась сама в собі. "Він мене не любить!"