Але від якогось часу панотець побачили, що парафіяни бідніють, що жидів напливає в село що раз, то більше і що через то навіть їх доходи значно зменшуються. Ось вони почали більше заніматися громадою, прикликували не раз сього або того до себе при вільнім часі, чого давніше ніколи не бувало, напоминали, навчали — розуміється, не з практичного, а все більше з морального, церковного становища. Така наука ждала нині Василя і Івана.
Дрижачий, залуджений, став Василь перед панотцем, мов сільське хлоп'я, що, перший раз прийшов у школу, побачить вусатого сурдутового професора з тростиновою паличкою в руці. Його хиткі і непевні мислі доразу перепуталися, капелюх випав йому з рук і упав на підлогу, а він довго поглядав на нього, схилився, почав хапати рукою, буцім хотів його підняти, але в тій хвилі заговорив панотець, Василь мимовільно обернув на нього очі і довгу хвилю стояв схилений та хапав рукою по підлозі, не можучи ухопити випущеного капелюха.
Панотець з першого разу заговорили до Івана. Не знати чому, а наразі вони прикинулись, що не замітили Василя: може, хотіли ще більше упокорити і привстидати "непоправного грішника", даючи перед молодому перед старим, синові перед батьком.
— Ну, що там, Іване? Ти вже вислужив? — спитали вони, оглянувши поважно парубка від ніг до голови.
Іванові самому було не менше прикро, як і вітцю; він уклонився ще раз і відступив кроком назад, щоби панотець замітили Василя.
— Та вислужив, прошу ласки єгомостьової. А от нині рано паламар приходив та казав, що єгомость мають щось з татом поговорити, а они щось троха незмагають на ноги, так я вже з ними й сюда прийшов.
— А, правда, і ви ту, Василю! — скликнули панотець, нібито аж тепер побачивши старого та чудуючись. — А во, а во… давно-сьмо ся виділи, не правда? Щось ви на нас дуже загнівалися! А, а! ні до церкви не ласкаві загостити, ні ніде! Ну, видко, прогнівили ми вас!.. А може, йто правда, що кажуть: у церкві нічого не дають, а у Шміла, то мож бодай за гарнець жита порцію горівки дістати! Га, і то може бути!..
Василь стояв під час тої бесіди, як уперед, витріщив тусклі очі на панотця і дармо силувався надибати на підлозі свій капелюх. Тупий і безмисний вираз його лиця свідчив, що він не порозумів зовсім, чого хоче від нього панотець.
— Ну, що, Василю, розповіджте мені, як вам жилося-поводилося за тоті часи? — говорив далі панотець насмішливо-забавним тоном, але, видячи, що Василь і не збирається відповідати, відвернувся бистро від нього і знов заговорив до Івана:
— Ага, ага, я й забув спитатися тебе, як там у вас що? Господарство в порядку, ци ні? Бо то, знаєш, мені вже і війт говорив, і другі люди, що як тебе не було, то щось там Шміло дуже газдив: усьо, що міг захопити, носив із обійстя…
Іван на такий несподіваний зворот бесіди довгу хвилю не знав, що й казати. Панотець діткнув найтяжчого питання, і Іван довго вагувався, чи говорити панотцеві по правді, чи ні? Далі погадав собі: "Що ж робити, ховатися ту ні з чим, коли біда за плечима, а ще до того тато в такім стані, що ні їх самих у хаті лишати, ні до ніякої роботи заставляти, їм би тепер найліпше придався супокій, старунок добрий, дещо, а я відки на тото стягнуся… От, може би, єгомость…"
Дивна гадка блиснула Іванові в голові. Він попросив панотця, щоби позволив татові сісти, а сам пішов з ним до другої світлиці. Тут розповів панотцеві свою гризоту, опустошіння газдівства, татів нещасливий наліг, що пожер усі його сили і перейшов уже в слабість, і просив о пораду.
— Гм, гм… — сказали панотець, хитаючи кілька разів головою, — а видиш, небоже, а видиш, до якого то оно доводить! Стережися порції, небоже, як огню пекельного! А ради? Яку ж я тобі дам раду? Що ж я ту можу зробити? Скажи сам, що я можу зробити?
— От, знаєте, єгомость, що? Озьміть ви тепер тата до себе… Най побудуть троха у вас: ту, під вашим оком, они будуть все так… знаєте… ніби на пристяжі, вже собі так не позволять… того… Ну, а там за лижку тої страви та за нічліг, то вже ми вам того дурно не схочемо. Коби лиш они бодай що-то поправилися, а я за той час бодай яко-тако господарство на ноги поставлю, та й чень то господь милосердний дасть, що якось зможу чого де дохрапатися!
Панотець, почувши таку дивну бесіду, тепер і собі ж отворили рот та витріщили очі, як усякий наш брат, простий чоловік. У них була вразлива природа, а така бесіда зачудувала їх. Далі-далі почали гадати та міркувати, що воно таке, і чи воно до чого придасться, і хто знає, як воно може статися, і що з такого чоловіка ні вигоди в хаті, ні нічого, і так далі. Але Іван, видячи, що се найліпший спосіб і найпевніші руки, котрим мож тата повірити, почав просити і благати так, що панотець напослідку таки пристали. Бідний, щирий, а недосвідчений парубок! Він не знав, що не міг найти невідповіднішого місця, невластивших рук для тата! Він не знав, що для таких недужних нічо нема гіршого, як нагла і неприродна для них зміна обставин життя, — він, впрочім, і не гадав, що така зміна можлива і що дійсно наступить!
Але поки що Іван, рад своїм ділом, пішов сказати татові, на чім стало.
— Ну, що ж, татуню, — кінчив він свою бесіду, — як же ви? Єгомость хотять, щоби ви лишилися туй та прожили до весни під їх надзором. Пристаєте на того?
Василь ледве-ледве похопив, о що ходить.
— Єгомость хотять? — спитав по хвилі.
— Ага, — відповів Іван. — Ну, що ж, лишитеся?
— Ні, — сказав Василь і сильно похитав головою.
— Та чому ні?
— А ти що будеш робити? — спитав Василь.
— Я? О, за мене не бійтеся. Мені навіть ліпше буде, як ви будете ту.
Василь, на диво та на чудо, неждано-негадано бистро порозумів тоті слова. Глибока, пекуча біль вхопила його за серце; то щеміли послідні, дотліваючі іскри чуття щирого, вітцівського. Він не сказав ані слова, але так сумно, так жалібно скривив уста, мов тота дитина, котру безвинно ударили, а його марне, пожовкле лице буцім говорило: "Ну, от чого я дожився, власна дитина мене відрікаєся". Іван спостеріг тото і швидко додав:
— Ні, татуню, не думайте, щоби я то казав так, що ви ніби мені не любі абощо! Борони господи! Ото би з мене була дитина добра! Я то лиш против того кажу, що от тепер треба мені буде день у день то на роботу, то сюд, то туд, а ви що? І слабі, і недужі, що ж би ви самі робили в хаті? Та я от тому і єгомостя просив… Тадже, знаєте, ту вас борше хтось і діздрить, і всьо…