— Прошу сідати, — сказав він у відповідь на її привітання, висказане якимось глухим, беззвучним голосом. Рифка сіла і довгу хвилю мовчала. Мовчав і Леон.
— Я до вас з одним ділом, — сказала повільно Рифка, — хоч і не своїм, але все-таки...
— Дуже мені приємно буде, — відповів Леон.
— Чи ви гніваєтеся на мене, пане Леон? — спитала вона нараз.
— Але ж... але ж, ласкава пані... Як пані можуть...
— Ні, ні, я тілько так спитала, щоб ви, буває, в гніві та не схотіли мені відмовити в тім ділі, смію сказати, смію сказати, дуже важнім, хоч і ае для мене... ' — О, прошу, прошу!.. — бовкнув Леон.
— Діло таке. Чи ви, пане Леон, уже покинули свою колишню думку — злучити до пари наші діти?
— Га, що ж робити, мусив покинутії, хоч як мені жаль. але що ж, коли вашого сина десь нема!
— А якби мій син був?
Леон поглядів на неї пильно і добачив нетаєну тривогу вижидання в її лиці.
"Ага, — погадав він собі, — от куди воно йде. У них мусило щось кепсько піти, і вони заловляють тепер моєї ласки. Але постій, я тобі відплачу за колишнє!" — І додав голосно:
— Дуже мені жаль, що й у такім разі не міг бп-м... Маю вже інші види з моєю донькою.
— Ну, як так, то, звісно... Я тілько думала... Розуміється, не в своїм інтересі...
Рифка путалася на словах. Очевидно, відказ Леона глибоко вколов її.
— Але якби... якби ваша донька любила мойого сина?
— Моя донька вашого сина? Се не може бути!
— Ну, ну, я не кажу, що ее так є, але приймім, якби так було?
— Е, байки, фантазії! Я маю інші види і прошу мені не забирати часу подібними придабашками!
Леон відвернувся. Він рад був, що може відплатити Рифці зуб за зуб, і зовсім не думав о тій можливості, котру вона йому показувала.
В тій хвилі дався чути важкий стук кроків на коритарі, і тут же влетів до кабінету задиханий, запилений, спочений жид — касієр Леонів з Борислава. Леон, побачивши його, зірвався на рівні ноги.
— А се що? Ти чого прибіг?
— Пане, нещастя!
— Яке?
— Робітники змовилися і не хотять робити.
— Не хотять робити? А то чому?
— Кажуть, що замало їм платимо.
— То не може бути. Ти хіба п'яний!
— Ні, пане, так є! Я прийшов до вас за порадою, що діяти.
— Чи тілько при ямах не роблять, чи й при фабриці?
— І при фабриці.
— Gott ьber die Welt! Отеє нещастя! Що ту діяти? Робота на фабриці мусить іти конечно! Слухай, Шльомо, бігай на місто, накликай тутка робітників і веди до Борислава, я сам також їду.
І оба вибігли, незважаючи зовсім на Рифку. Вона чула тоту вість і всміхнулася по їх виході.
— Га, отсе добре, отеє добре! — шептала вона. — Так вам треба! Коб ще не дурні були, а збунтувалися і всіх до одного повкидали вас в ті ями! Адіть, який він! Не хоче тепер, відмовляє! Мій бідний Готліб! Що він на то скаже? Він собі готов що злого зробити. Але так му треба, нехай би не заходив собі з такою, нехай би шукав собі бідної, доброї... Але що я йому скажу? Він такий прудкий, як іскра! Ні, я не скажу йому правди, най буде, що буде!
І вона вийшла на улицю, де Готліб нетерпеливо дожидав її.
— Ну, що? — спитав він, глядячи їй у очі.
— Добре, синку, добре, все добре.
— Пристав, приймив?
— Аякже, аякже! За місяць заручини.
— За місяць? Чому так пізно?
— Не можна, синку, швидше. Та й чого квапитись? Адже й так вона досить ще скоро затрує тобі твій вік молодий!
І вона почала хлипати, мов дитина.
— Мамо, не говоріть так, ви її не знаєте! — скрикнув гнівно Готліб.
— Не буду, синку, не буду!..
Але вість тота якось не дуже втішила Готліба. Чи то задля того, що ще так довго треба було ждати тої щасливої хвилі, чи задля того, що мати сказала йому тоту вість так якось холодно, зловіщо, нерадо, — досить, що Готліб не почував такої радості, як би йому бажалося. Він ішов мовчки з матір'ю аж ід домові. Тут вони розійшлися: Рифка до свого покою, а Готліб до готелю, де промешкував, покинувши нужденну хатину вугляра.
Дома Рифка вже не застала Германа. Така сама вість і о тім самім часі, як і до Леона, прийшла й до нього, і він, схопившися, сейчас казав запрягати і враз із Мортком, що приніс йому сумну вість про робітницьку змову, погнав до Борислава. По перебутих зрушеннях Рифка як була вбрана, так і кинулася на фотель і потонула в своїй безмисній меланхолії. Готліб в готелі ходив по своїй світлиці взад і вперед, роздумуючи о своїм щасті і силуючись бути щасливим. Тільки бідна Фанні, котра з-за дверей в боковій стіні чула всю розмову Рифки і Леона, кинувшись на свою софку і накривши лице хусткою, рірко-гірко плакала.
XVI
Герман Гольдкремер перший раз нині не знав, на яку ступити. Нова, не чувана досі в Бориславі подія робітницької змови завдала йому загадку. Приїхавши вчора вечором до Борислава, він довго вночі не міг заснути, роздумуючи над тим, що чув і бачив. Як же бо змінився Борислав від часу, як він послідній раз виїхав з нього! Немов яка чародійська сила перевернула все в нім догори коренем. Що вперед, бувало, жиди ходять гордо купками по вулицях і згори позирають на робітників, тепер жида на вулиці не побачиш, а зато купи робітників, мов рої шершенів, ходять улицями, гомонять, регочуться, грозять, то співають. Що вперед, куди, було, глянь по ямах, усюди корби крутяться, сотні рук рушаються, робота кипить, — тепер коло ям, по кошарах мертво, пусто, корби бовваніють, мов брудні кості, з котрих обпало тіло, а млинки зазирають своїми темними гирлами до ям, немов запитуючи, чи не жадає там хто свіжого воздуха. Зато на толоці, поконець Борислава, там тепер життя, там рух! З Германового вікна видно дим, що куриться з огнища під величезним кітлом, в котрім робітники варять собі кашу. З Германового вікна чути гомін нарад, чути оклики варти, розставленої по всіх дорогах, по всіх стежках, ведучих до Борислава. "Чорт би їх побрав! Що вони собі гадають?" — думалось Германові, і він нетерпеливо ждав восьмої години, о котрій мали до нього посходитися на нараду позапрошувані властивці ям.
— Ні, ее так не може бути! — говорив він сам до себе, ходячи по світлиці. — Ми мусимо перела— ' мати їх опір. Мені конче потрібно робітників, багато робітників, ще сього тижня. Я конче мушу ще сього тижня віддати "Спілці визискування" цілих п'ятдесят тисяч сотнарів воску і взяти від неї гроші. Чорт би там з ними довше зволікав! І "Спілка" леда день бевхне, і ті прокляті розбійники осьде готові якої погані наробити. Або я дурень ризикувати! Коби ще дві тисячі сотнарів видобути, зараз віддаю тим панам від "Спілки" па місці, — а вони най собі роблять, що знають, лиш мені най гроші платять. А добра то річ була, що я поділив законтрактовану масу воску на дві рати, — тепер ще пару день, та й перша рата буде готова. Чи треба буде ще й другу постачати, се хіба бог святий знає, але як треба буде, то для мене ще тим ліпше.