— А що? — спитав він.
— Нічо, — відказав коминарчук.
— Як то нічо? Не дали?
— Не дали, — казали: завтра буде.
— Прокляте завтра! — проворкотів гнівно Готліб. — Мені нині треба!
— Що ж діяти? Казали: нема.
З тим коминарчук вийшов. Готліб, мов біснуватий, зачав бігати по хаті, розмахуючи руками і воркотячи сам до себе уривані слова: "Я ту завтра маю з нею бачитись і мушу бачитись, а ту ось що! Нема! Як сміє не бути? Хіба вже і мати супротив мене, не хоче дати? О, в такім разі, в такім разі..." — і він затиснутими кулаками погрозив до дверей. Його нам'єтність, сліпа і бурлива, як ціла його вдача, несподівано і нагло виросла до надзвичайної силп, і під її проводом він готов був зробити все, що йому підшепнула перша-ліпша хвиля, без розваги і розсудку.
"А може, — думав він далі, — може, він дізнався? Може, се його справка... навмисне не дає мамі грошей, щоб вона мені не передала?.. О, се може бути, — я знаю, який він захланний на ті гроші!.. Але ні, ні, се не може бути! Він думає, що мене нема, він якби знав, зараз би старався мене загнати додому, як загублену скотину. Але чекай собі троха! Тоді верну, як мені схочеться, помучся троха!"
Бідний Готліб! Він і справді гадав собі, що Герман не знати як мучиться його неприсутністю!
Але дарма було Готлібові лютитись і грозити — все те не могло наповнити його кишені грішми. Думки його поволі чи по неволі мусили вспокоїтися і перейти на другі предмети, а іменно — на предмет його любові. Вчора доперва він дізнався від слуги її батька, котрого прислідив в недалекім шинку і з котрим при келишку горілки зав'язав знакомство, що отець її — дуже велика— риба, один з перших багачів в Бориславі і в Дрогобичі, що перед двома літами заїхав сюди з Відня, будує великий і пишний дім, називається Леон Гаммершляг, удовець, і має тільки одну доньку — Фанні. Донька тепер поїхала чогось до Львова, але завтра має вернутись. Дівчина дуже добра, лагідна і ладна, і отець також дуже добрий панище. Оповідання тото дуже врадувало Готліба. "Значиться, вона рівна мені, може бути моя — мусить бути моя!" — се було все, що приходило йому на думку, але й сього було досить, щоби зробити його щасливим. З нетерплячкою дожидав він того завтра, щоби побачити її. Зразу він думав справити собі одіж, відповідну до його стану, щоби показатись їй в якнайкориснішім світлі. Але тут нараз прийшла несподівана перешкода — мати не дала грошей. Приходилось зустрічати її в поганім вуглярськім шматті, котре Готлібові ніколи не було так ненависне, як іменно нині.
Скоро світ Готліб узяв у кишеню трохи хліба і побіг за місто, аж геть по конець Задвірного передмістя, на Стрийський гостинець, котрим мала над'їхати Фанні. Залізниці ще тоді не було. Тут, засівши край дороги в тіні густої рябини, він встромив очі в запорошений гостинець, що прямою сірою пасмугою простягся перед його очима далеко-далеко і тонув в невеличкім ліску на узгір'ї. Гостинцем волоклися, піднімаючи невеличкі тумани пороху, жидівські будки, накриті рогожею і напаковані пасажирами, мужицькі драбинні вози, худоба, гнана ва торг до Стрия, — але не видно було блискучого повозу, запряженого парою огнистих гніданів, в котрім мала над'їхати Фанні. Готліб з упертістю дикого індіанина на муках сидів під рябиною, встромивши очі в гостинець. Вже Сонце геть-геть піднялося і почало немилосердно пекти його косим промінням в лице і в руки, — він не чув сього. Люди їхали і йшли повз нього широким шляхом, гуторили, гейкали, сміялися та позирали на вуглярчука, вдивленого в одну точку, мов безумний. Жандарм, з блискучим багнетом, нап'ятим поверх люфи гвера, з плащем, звиненим в обарінок на плечах, весь облитий потом і припалий порохом, пройшов також повз нього, женучи перед собою закутого в ланцюги якогось напівголого, закровавленого чоловіка; він пильно позирнув на Готліба, здвигнув плечима, сплюнув і пішов далі. Готліб нічого сього не бачив.
Аж ось нараз із далекого ліска, мов чорна стріла, вилетіла бричка і живо котилася до Дрогобича. Чим ближче вона наближувалася, тим більше прояснювалося Готлібове лице. Так, він пізнав її! Се була вона, Фанні! Він зірвався на ноги з свого місця і скочив на гостинець, щоб спішити за бричкою до міста, коли вона з ним порівняється. Коли побачив виразно Фанні в повозі, лице його ціле облилося кров'ю, і серце зачало битися так живо, що йому аж дух заперло в груді. Але й Фанні, побачившії його, мабуть, пізнала того самого вуглярчука, що так безумно кинувся був до її повозу і такого набавив її страху. Безумно відважна, сліпа гарячість часом — а може, й завсіди, — подобається женщинам, наводить їх на думку о сліпім, безграничнім прив'язанні і посвяченні. І коли вперед Фанні не могла вияснити собі причини того безумного поступка якогось брудного вуглярчука, то тепер, побачивши, що він ждав на неї аж за містом, на спеці і в поросі, побачивши, як він запаленівся, увидівши її, як чемно і тривожно поклонився їй, мов перепрошував за своє колишнє безумство, — побачивши все те, вона погадала собі: "А що, може, сей півголовок закохався в мні?" Вона іменно ужила в думці назви "півголовок", бо який же розум для якого-небудь обідраного вуглярчука — залюбитися в одиначці-доньці такого багача, кидатися і калічитися о її бричку, визирати її з дороги?.. Але про все те їй не була неприємна така безумно-страсна любов, і хоть вона далека була — полюбити його за се, але все-таки почула до нього якусь симпатію, яку можна мати для півголовка, для песика. "Ану, — погадала собі, — зачну з ним говорити, чого він хоче. До міста ще й так далеко, на гостинці пусто, ніхто не побачить". І вона казала візникові їхати звільна. Готліб, почувши той наказ, — аж увесь затрясся: він почув, що се для нього такий згляд, і сейчас порівнявся з бричкою. Фанні, побачивши його, відсунула віконце і вихилила голову.
— Чого тобі треба? — спитала вона несміло, видячи, що Готліб знов зняв шапку і з виразом німого подиву наближається до неї. Вона заговорила польською мовою, думаючи, що се християнин.
— Хочу на тебе подивитися! — відповів сміло по-жидівськи Готліб.
— А хто тобі сказав, що я жидівка? — спитала Фанні, всміхнувшись, також жидівською мовою.