— Най їх бог покарає за нашу працю і нашу нужду! — гукнули ріпники з усіх боків.
— Так-то воно так, — говорив далі Бенедьо по короткім передиху, — що най їх бог покарає. Але то ще хто знає, чи бог схоче їх покарати, чи ні, а по-друге, хто знає, чи нам від того буде легше, як їх бог покарає. А ту видимо, що бог якось більше любить нас карати, ніж їх! От і тепер покарав бог наші села голодом, а ту, в Бориславі, жиди принялися й собі ж нас карати: плату вменшують щотиждень, і ще як хто поважиться допоминатися, то ганьблять у очі: "Іди собі, — кажуть, — коли тобі кривда, я десять найду на твоє місце за таку саму плату". То погадайте ж собі самі, що ту нам поможе — здаватися на кару божу! Я гадаю, що ліпше так робити, як говорять наші люди: бога взивай, а рук прикладай. Кара божа — каров божов, а нам треба собі братися докупи і радитися, як би ту власним заходом з біди вигарматися.
— Ба, в тім-то й штука! Як вигарматися, коли ми бідні і помочі нівідки не маємо? — крикнули робітники.
— Ну, я на тото наказу не можу дати ніякого, — сказав Бенедьо, — але коли би ваша воля послухати, то я сказав би вам, яка о тім моя гадка.
— Говори, говори! Слухаємо! — загули ріпники.
— Ну, коли говорити, то буду говорити. Правду ви кажете, що помочі нам нівідки не надіятися, бо хто ж нині хоче помагати бідному робітникові, а впрочім, хоть би й схотів помочи одному, то не зможе помочи всім, такій величезній громаді. Ту тілько ми самі, дружною силою, можемо собі помочи.
— Ми самі? А то як? — далися чути недовірливі голоси.
— Правда то є, — сказав Бенедьо, — що на тепер не змтажемо собі цілком помочи. Бо яка поміч можлива, коли чоловік працює не на себе, робитьробить, а другий єго працею користуєся? Поки вся наша праця не буде йти на наш хосен, поти нам добра цілковитого не буде. Але дрібку, що то підратуватися чень зможемо. От а дивіть, кілько разів трафиться чоловікові остатися без роботи? Ходить чоловік, як загорілий, мечеся, мов у гарячці, сюди й туди, а роботи годі дістати. Мліє чоловік з голоду, іде до жида і напрошуєся на яку-будь, хоть би й на найпоганішу роботу, щоби тілько з голоду не згинути. Ну, видите, а якби так ми, кілько нас ту є, обов'язалися щотиждень по виплаті складати нехай по центові, нехай по два, то почисліть самі, яка би сума з того вийшла. Якби нас найшлося таких тисяча, то нікому би той цент не впався так тяжко і не затяжів би на кишені, а з того щотижня зібралась би така сума, що можна би на несподіваний случай запомочи десять людей.
— Правда є, правда в! — загомоніли робітники.
— Невелика то підмога, правда, — говорив далі Бенедьо, — але вважайте лишень, що се знов не буде й така мала поміч. Бо вже як так на якийсь час заратуєся чоловіка чи ринським, чи півтора, то він не буде потребував іти до жида, і кланятися ему, і набиватися до роботи на яку-будь мізерну платню, не буде мусив знижувати платню другим робітникам. А те, що єму дасться, він може поволеньки та потрошка виплатити назад, скоро тілько дістане ліпшу роботу. Таким способом наша робітницька каса не тілько що не вменшувалася би, але, противно, все би більшіла.
Ріпники стояли мовчки і розумували. Зразу діло видалось їм справді немов і хороше, і всі готові були відразу приступити до нього. Але швидко далися чутп закиди.
— Е, що з того, — говорили деякі ріпники. — Ну, нехай би й так: ми будемо складати, а хто з того буде користати? Буде так, як по селах, де є каси громадські. Богачі повизичують гроші, користають з них, а бідний тілько складати мусить, а хісна з них ніякого не має. Або й ще одно: виберемо касієра, розумівся, також ріпника, як і всі ми, — то хто нам заручить, що він грошики не возьме і не втече?
Бенедьо слухав тих закидів супокійно.
— Думав я над тим також і от що видумав. Насамперед страху нема, щоби користали з наших грошей самі богачі, бо між нами богачів нема, усі ми бідні. А по-друге, ми не жиди, гроші на процент зичити не будемо, а будемо видавати тілько в разі правдивої нужди, слабості, безроботиці, — то, значиться, будемо помагати там, де вже для кождого очевидно, що помочі треба. Хто опісля зможе, той віддасть нам і надоложить видаток, а хто не зможе, ну то го також не повісимо.. А з касієром, я гадаю, найліпше буде ось як зробити. Якби нас найшлося багато таких, що би приступили до тої каси, то при кождій кошарі або при кількох сусідніх кошарах ви собі самі вибирайте свого касієра, такого, що вже ту, в Бориславі, робить раз у раз і котрого добре знаєте. Такий касієр міг би збирати гроші тілько з тих кошар, котрі його вибрали. А знаючи, кілько в них людей робить, а кілько обов'язалися платити, дуже легко кождий буде міг знати, кілько касієр має грошей у себе. Скоро би оден в чім не сподобався, можна вибрати другого. Ті самі кошари, що мають одного свого касієра, мали би обов'язок підпомагати потребуючих з-поміж себе: о тих вони й найліпше будуть знати, чи хто і кілько потребує.
— Так, то й але, — загомоніли робітники. — Так, то все буде касієр у нас під оком, а як їх буде багато, то у кождого сума буде невелика, то й менша покуса до циганства, і навіть якби вся тота сума пропала, то й се би страта була невелика. На то можна згодитися.
— Позвольте, ще не конець на тім, — говорив Бенедьо. — Хто знає, може, часом трафиться потреба такої підпомоги, на котру не вистачать средства з одної кошари. Може, трафиться зробити дещо такого, що би було придале для добра всіх бориславськпх робітників, — а на то треба би більше грошей, більшої каси. То я гадаю зробити ось як. В кождій такій частковій касі, що би була при одній або кількох сусідніх кошарах, усі гроші, які будуть впливати, поділити на три часті. Дві такі третини лишали би ся при кошарі на часткові запомоги, а одну третину давалось би до одної, головної каси. З тої каси вже не міг би видавати ані касієр, ані одна кошара, а тілько цілий збір борпславських робітників, розумівся, тих, що платять до каси. З неї видавати якнайменше, а громадити гроші для більшої спільної потреби.
— А яка ж би то могла бути така потреба? — питали ріпники.
— От як я собі о тім думаю, — сказав Бенедьо. — Як бачите, тепер жиди так дуже впевнилися, що нас багато, що голод зжене робітників чимраз більше до Борислава, що не питають, чи можна нам продихати, чи ні, а знижують нам плату раз у раз. І не перестануть ще далі знижувати, доки не впімнемся за собою.