— Господи боже! — аж скрикнув Матій, — так се ж значить, що тепер би мож виграти процес?
— Хто знає, — відповів Андрусь, — але все-таки надія більша. От що було би добре — винайти тих, що тоді билися з тобою! Ти, кажеш, видів, що Мортко їх підохочував?
— На се присягнути можу!
— От була би й запинка. Зараз би мож потягнути їх на слова, чи Мортко підмовляв їх. А як підмовляв, то, значиться, в якій цілі?
Лице Матія при тих виводах чимраз більше прояснювалося. Втім, нова думка знов засмутила його.
— Е, але як же ж їх віднайти, тих, що тоді почали зо мною бійку? Я їх зовсім не знаю і не міг опісля ніколи пізнати.
— І я їх не знаю, та й не звертав на них тоді уваги. Але, може, Стасюра? Мені здаєся, що з одним він щось говорив тоді.
— Господи боже, — знов би було огниво більше! Знов близше до доказу. Та й ще хто знає, що визнали би ті ріпники! Ходім, Андрусю, ходім до Стасюри!
Швидко зібрався і обувся Матій, живо повертався під впливом нового проблиску надії, немов разом десять літ скотилося з його плечей. Так глибоко в серці того старого, горем з давніх літ битого чоловіка вкорінена була любов до єдиного близького йому чоловіка, так гаряче бажав він, щоби правда про його таємну погибель вийшла на світло денне!
Бенедьо сам остався в хаті по виході обох побратимів. Він сидів і думав. Не процес займав його в цілім тім ділі, — хоть, розуміється, і процесові він бажав доброго виходу. Його найбільше занимало оповідання Матія про бійку людей з жидами і про крик небіжчика Максима: "Виженіть жидів з Борислава!" "А що, — думалось йому, — чи й справді се було б добре, якби вигнати жидів? Поперед усего: куди їх вигнати? Підуть на другі села, і там почнеся то само, що ту дієся. А подруге: самі не підуть, а що ту надерли грошей, заберуть з собою і в других місцях повернуть на то само, на що ту повертали. Ні, се не вратує робучих людей!"
Пізненько вночі вернув Матій додому. Він був дуже змінений проти попереднього: веселий, говіркий. їх надії на Стасюру оправдалися. Одного з тих, що завели були в шинку бійку з Матієм, Стасюра справді знав, прочі були з того самого села, що й тот один, — але всі вони вже від трьох літ не робили в Бориславі і сиділи на господарстві. Андрусь Басараб і Стасюра готові були свідчити в суді. Тож і рішився Матій завтра-таки йти до Дрогобича до адвоката і зарадитися його, як і що діяти.
— Ну, тепер не уйде, чень, той злодюга Мортко! — приговорював Матій. — Тепер ми його за руки й за ноги такими доказами обкрутимо, що й сам не отямиться! Хоть то ніби пан біг не каже бажати другому лиха, але такому злодієві, бачу, не гріх бажати не то лиха, а й усякого безголов'я! З таким побожним бажанням Матій і заснув.
VIII
Звільна, важкою ходою повзли одностайні робучі дні в Бориславі. Бенедьо працював цілими днями при своїй фабриці, витичував плани будинків, заправляв робітниками, наглядав за вчасним довозом цегли, каміння, вапна і всього потрібного, — а при всім тім обходився з робітниками так побратерськи, так щиро та приязно, немов хотів на кождім кроці показати їм, що він їм рівний, їх брат і такий же бідний робітник, як усі вони, немов хотів перепрашати їх за те, що оце не по своїй волі став над ними наставником. А вечорами, по роботі, він не раз до пізньої ночі ходив у важкій задумі по болотистих улицях Борислава, заглядав до брудних шинків, до тісних хат та комірок, де жили робітники, заходив в бесіду з старими й ма-лими і розпитував їх про їх життя й бідування. Тяжко ставало йому, коли слухав їх оповістей, коли дивився зблизька на нужду і погань їх життя, але ще тяжче ставало йому, коли бачив, що коштом тої нужди і погані збагачені жиди гордо їздять в пишних повозах, строяться в дорогі шати і бризкають болотом на темну похилену товпу.
Звільна, важкою ходою повзли дні за днями, і життя в Бориславі для робучих людей ставало чимраз тяжче і тяжче. Здалека і зблизька, з гір і з долів, з сіл і з місточок день у день сотні людей пливли-напливали до Борислава, як пчоли до улія. Роботи! Роботи! Якої-небудь роботи! Хоть би й найтяжчої! Хоть би й найдешевшої! Щоб тільки з голоду не згинути! — се був загальний оклик, загальний стогін, що хмарою носився понад головами тих тисячів висохлих, посинілих, виголоджених людей. Небо і землю запер бог на залізні ключі, — вся надія мужиків-хліборобів вигоріла разом з їх житом та вівсом на поруділих від спраги загонах. Худоба гибла за недостачею паші. Не осталося нічого, як іти на заробітки, а заробітків-то якраз і не було тоді ніяких в нашім Підгір'ї — крім Борислава. От і поперлися туди бідні люди з усіх сторін, хапаючися за посліднє, так, як той потопаючий хапається за стебелинку. Небо і землю запер бог на залізні ключі, а бідні люди думали, що боріїславські багачі будуть милостивіші від бога і отворять їм брами своїх багатств!..
А бориславські багачі тільки того й бажали! Вони віддавна потішалися надією, що аж порядний голод причиниться до великого зросту їх "гешефтів". І ось вони не помилилися! Дешеві і покірні робітники рікою напливали до них, з сльозами напрошувалися на роботу, хоть би й за яку дешеву ціну, — і ціпа справді пішла чимраз дешевша. А між тим хліб ставав чимраз дорожчий, — до Борислава його довозили дуже мало і дуже неправильно, і робітникам не раз і з яким-таким грошем за пазухою приходилось мліти голодом. А вже ж певно те, що новоприходячим поліпшення було дуже мале, а тим, що жили раз у раз в Бориславі, погіршало дуже значно. Щотижня жиди-властивці вривали їм плату, а супротивних зацитькували згірдннми, насмішливими словами: "Не хочеш тілько брати, то йди собі та здихай з голоду, — тут на твоє місце десять аж напрошується, та й ще за меншу ціну!"
Оце все передумував Бенедьо не раз і не два рази на своїх проходах по Бориславі. "А що, — думалось йому, — якби всі ті тисячі людей та змовилися разом: не будем робити, поки нам плату не прибільшать? Адже, чей, жиди HЯ витерпіли би довго: у кого контракти на певний час, у кого векслі, що не будуть сплачені без продажі нафти й воску, — мусили би податися!" Думка його, роздразнена всіма безконечними образами бориславської нужди, ціпко вхопилася за сесю стебелинку і не попускалася її. Але чим докладніше він розбирав сей спосіб рятунку, тим більше трудностей, ба й непоборимих перепон він добачав в нім. Як .довести до такої змови і єдності всю тоту величезну громаду, в котрій кождий дбає тільки за себе, журиться тільки тим, як би з голоду не вмерти? А хоть би се й удалося, то знов певна річ і те, що багачі відразу не подадуться, що треба би не тільки грозити, але й сповнити грізьбу, — покинути всяку роботу. А чи тоді багачі не спровадять собі з других сіл других робітників і таким способом не знівечать цілий труд? А хоть би й удалося не допустити до того, то з чого ж будуть жити ті тисячі безхлібних та незарібних людей тут, в Бориславі, за час безроботиці? Ні, нікуди нема виходу! Нівідки не сходить зоря рятунку! — І Бенедьо, доходячи до таких безнадійних виводів, стискав п'ястуки, притискав їх до чола і бігав улипями, мов несамовитий.