Я видивився на него.
— Ну, — каже він, — що ж ви так дивитеся на мене? Ту проста річ: пристаньте й ви до нас. Перейдіть до нашої хати жити, не будете потребувати платити окремо комірне, та й їда нас менше винесе. Будемо робити разом, чень зложимо хоть що-то.
Виджу я, що хлопець розумно говорить, а ту ще чоловіка й самого знесла охота видобутися а тої западні, а ще більше — їм допомогти, чим сила. Пристав я на тоту раду.
Зачали ми робити. Добре нам іде, тішимося, що ось-ось перейдемо жити на своє. Іван звивався так, як той пискір, сюди й туди, — рад би птахом вилетіти з Борислава. Робота того року була добра, — у нас грошей призбиралося ладних: і на грунт би стало, і ще дещо лишилося би на розгосподарювання. "Господи! — говорить, бувало, Іван вечерами. — Коби-то вже раз!" Але не знати, чи бог не судив му, бідному, діждатися виходу, чи лихі люди не дали!..
Дурницю ми одну зробили. Робили ми разом і не брали грошей від жида. "Йай, — кажемо, — у нього лежать, в єго касі безпечніше, ніж у нас за пазухов, а в книжці якраз записано на нас, то й сам чорт відтам не викусить". Так ми й зробили — брали лиш часом по кілька шусток, щоби яко-тако продихати.
Минуло так літо, ба й осінь, ба й зима, — настали свята. По святах мали ми забиратися геть з Борислава. В цвітну неділю пішов Іван до Тустанович, щоби довершити згоду, — таки на другий день мав дати тамтому чоловікові завдаток, а як перейдемо вже до Тустанович, то мав дати му решту грошей. Пішов мій Іван. Змеркаєся — нема Івана. "Ну, нічо, — гадаємо собі, — може, там де на могоричі абощо". Але Марта якась неспокійна весь день ходить, нудить, сама не знає чого. Ніч минула — нема Івана. На роботу приходимо — він не приходить. Наставник Мортко питався мене, де він. Я му розповів усе, а той ще крикнув:
— От, десь, драбуга, впився та й спить, а на роботу не йде!
Гадкую я сюди й туди, — де би Іван був? Вечором по роботі приходжу до хати — нема. Гадаю собі:
"Піду по шинках, пошукаю, порозпитую". Заходжу до головного шинку, — там повно ріпників, — заздрів я межи ними й Мортка, але котрі саме були знаком! ріпники, того не тямлю. Якісь штири незнакомі, вже ніби п'яні, стоять насеред хати і співають: оден святовечірньої, другий страсті, третій підскоцької, а четвертий думки, ще й мене питаються, чи гарно пасує разом?
— Ідіть собі до чорта! — крикнув я на них. — Там будете акурат пасувати!
Вони до мене. Вчепилися, той за руку, той за полу, кличуть горівки. Спересердя лигнув я душком кватирку. Вони в регіт, другу кличуть. Ані суди боже від них відпекатися. А ту бачу, що Мортко усе підморгує на них, дістодіто: не випускайте з рук! Випив я другу кватирку. Зашуміло в голові, хата з людьми ходором заходила. Тямлю ще, що ввійшли якісь два знакомі ріпники, що-м з ними вітався і частувався, — але кілько вже намучив свою дурну стару голову, а не можу пригадати собі й досі, хто то такий був.
— А що ж тобі тото так доконечно треба знати? — перебив його оповідання Андрусь.
— Ах, чи доконечно! Мені так, дурному, здаєся, що я через тото й справу програв!
— Що? Через тото? А то яким світом?
— Ба, послухай лишень! Я аж тепер, по невчасі, як зачав пригадувати собі все до крихіточки, що і як тоді було, аж тепер нагадав собі, що були якісь два знакомі, лиш не знати котрі. Коби дізнатися, були би зараз свідки.
— Свідки? Нащо? До чого?
— Послухай лишень! П'ю я, в шинку гамір, а ту в ванкирі обіч хтось злупотів склянкою, — мій Мортко тілько миг, побіг до ванкира. Чую: там говорять — Мортко потихо, а хтось другий голосно. Що за неволя! Якийсь знаємий голос, так як Іванів! Знати, що п'яний, язиком путає, але голос єго. Я пруднувся до дверей ванкира і нехотячи потрутив одного з тих, що мене частували. Той гримнув собою до землі. Другі прискочили до мене.
— Гов, свату, гов! — ревуть, — Що бо ти людей тручаєш та розмітуєш? Га?
— Та я нехотячи!
— Еге, нехотячи! — рипить один, — Знаємо ми таких!
В тій хвилі створилися двері ванкира і в дверях показався, — присяг би-м нині, що показався мій Іван, держачися за одвірок. За ним стояв Мортко і держав го за плечі. Я знов пруднувся до него.
Але в тій хвилі він щез, двері заперлися, а один ріпник пірвав мене за груди.
— Ану, я тебе, свату, нехотячи межи очі заїду, — крикнув він і як зацідить мене межи очі, аж мені сто тисяч свічок в очах заярілося і все в голові перемішалося. Тямлю ще тілько, що-м одному вчепився в волосся і що другі обскочили мене, мов кати, і збили під ноги. Очевидна річ, що вони були підмовлені, бо я їх ані не знав, не видав, ані не зробив їм нічого. Що сталося далі зо мною, де дівся Іван, де ділися тоті два знакомі ріпники — не тямлю нічого. Все затьмарилося в моїй голові.
Я прокинувся в хаті, на постелі. Марта коло мене сидить і плаче.
— А що, де Йван? — се було моє перше питання.
— Нема.
— Але чень же був дома?
— Не був.
Дивлюся я, вона така змарніла, стурбована, що тілько снасть єї. Що за нещастя?
— Але ж я, — кажу, — вчора вечір видів его. Вона всміхнулася крізь сльози і похитала головою.
— Ні, — каже, — ви вчора вечір ніяк не могли його видітп. Ви вчора вечір лежали ось ту без пам'яті.
— А що ж, то нині не вівторок? — спитав я.
— .Ні, нині вже п'ятниця. Ви від понеділка ночі лежите осьде як мьртвий, у горячці та манколії.
— А Івана не було відтоді?
— Не було. Вже куди я не ходила, кого не розпитувала, — ніхто не знає, де він і що з ним.
— Але ж я го в понеділок видів у шинку. Марта нічо па то, тілько здвигнула плечима і заплакала. Певно, бідна, подумала собі, що се мені
так з перепою привиділося.
— Але ж аби-м так світ божий видів, як-єм його я видів достотку своїми очима!
— Ба, та-бо якби він був тоді в Бориславі, то був би прийшов додому, — сказала Марта.
— От тож-то й мені дивно. А в Тустановичах був, не знаєш?
— Був. Я ту розпитувала тустанівських парубків. Був, кажуть, згодив поле з хатою і вечором забавився на могоричі геть поза північ. Там-таки й ночував, а в понеділок пішов перед полуднем, щоби в Бориславі взяти від жида гроші. Тілько всего я могла дізнатися.
Мені немовби клин у голову вбив. Хоть який я був ослаблений і збитий на всім тілі, треба було вставати, рушатися, розвідувати. Але що з того?..