Усі інші з нашого кола: П. Филипович, М. Драй-Хмара, Ю. Клен — студіювали на відділі слов'янсько-руської філології. М. Зеров вибрав для себе, відповідно до своїх смаків і вподобань, відділ класичної філології. Та, незважаючи на те, що він з фаху був класик, свою дипломну роботу при закінченні Університету він написав не на тему з класичної філології, як того можна було б чекати, не про когось із римських поетів, Вірґілія, Горація або Катулла, а з зовсім іншої ділянки, що з класичною античністю нічого спільного не мала. Його дипломна робота була студією про Величка, Самовидця, козацьких літописців 18 ст. Цей вибір теми, перехід од класичної філології до української історіографії 18 ст., од Верґілія до Величка і від Катулла до Самовидця, був непослідовний з огляду на розмежування факультетських відділів, але він вказував на якусь іншу, свою власну, внутрішню послідовність, на прагнення сполучити класичний філологізм з українським традиціоналізмом, студії античности з'єднати з замилуванням в українському бароко.
Що становив собою Зеров у ці студентські роки, коли приятелював з Петром Горецьким, Віктором Романовським, Осипом Гермайзе, підтримував зносини з українськими видавництвами, з Сергієм Титаренком, писав альбомні вірші, був ніжно закоханий в одну з Лобод?..
Певне, це було в першій половині 1925 року. Я був у Володимира Миколайовича Перетца в його просторій академічній квартирі у старовинному будинкові на Мойці. Широкі сходинки вели мене десь угору. Продовгастий багатовіконний передпокій був ясніший за великі кімнати мешкання з низькими стелями. Кабінет академіка був подібний на залу; він був завантажений збіркою давніх рідких рукописів і унікальних стародруків у шкіряних оправах 16–18 ст. Громіздкі фоліанти книг. Петроградське сталево-сіре присмеречне світло. На півночі Перетц загубив той свій яскравий смугляво-червоний колір обличчя, який він мав давніше в Києві. Дещо розплився. Втративши темпераментну пружність, він набув імпозантної поважности академіка. Він сидів у кріслі біля письмового стола як люб'язний господар, з чорною круглою шапочкою на голові, і розпитував мене про київські новини, про Академію, про життя, людей, зміни. "Ну, хто у вас там блищить, у Києві?" — спитав Перетц. Я назвав Зерова: цей блищить, незрівнянний промовець, блискучий полеміст, ефектний оратор. "Пам'ятаю, — зауважив на відповідь Перетц. — Зеров був блідий студент!..".
Я не знав Зерова в студентські його роки, і мені важко сказати щось із приводу висловленої оцінки. Перетц був людина категоріальних тверджень і безапеляційних присудів. Я не припускаю, щоб Микола Костевич міг колись не бути собою, бути безбарвним, бути невиразним, але я не думаю, що помилявся й Перетц.
У студентські роки Зеров не зробив спроби врости в академічний ґрунт, стати вченим. Та й згодом, бувши уже професором КІНО (Київського інституту народної освіти), у своїх літературознавчих студіях, як історик літератури, він не виявляв ні інтересу, ні нахилу до праці в архівах, до розшуків неопублікованих документів, їх публікацій, до вузьких і детальних причинкових дослідів. Жадна його розвідка не несе на собі тягару апаратних додатків. Вів писав статтю задля самої статті, а не задля приміток до неї. Так само він не брався працювати над спеціально дисертаційною темою й не готувався захищати роботи на ступінь доктора.
Товариство він любив більше, ніж самоту кабінету. Він був ретельний і вправний, досконало точний працівник, але далеко вище він цінив можливість живої розмови. Він цінив естетичну досконалість довершеного, саме те, що ніколи не було властиве ні Перетцові, ані "перціянцям".
6
Микола Зеров закінчив Університет без медальної праці й при Університеті залишений не був. Зрікшись однієї каторги, він вибрав для себе іншу. Позбавлений можливости осісти в Києві, він опинився в Златополі на посаді вчителя латинської мови в хлоп'ячій гімназії.
Не слід творити жадних ілюзій щодо цих часів перед революцією. Не слід мріяти про золотий вік у минулому, на зміну якому приходить залізний. Передреволюційну дійсність слід приймати такою, якою вона була справді. Панувала тиша, але вона не була ідилією. Не існувало декретованого примусу, людина не була підпорядкована числу і пану; вона навіть могла плекати в собі ілюзію, що вільна у виборі своїх шляхів і в визначенні власної своєї долі; насправді ж її стиснено якнайщільніше, загнано у вузьку щілину, в цілковиту безперспективність, притиснено до стіни, й вона, знесилена, нездібна була чинити опір. Чехов, Леонід Андреєв, Купрін відобразили людину того часу.
Зеров опинився в Златополі, бо він уже не належав собі. У нього не було іншого вибору. Глухе степове містечко. Власне, велике село на межі Київщини й Херсонщини, забуте людьми й Богом, одрізане од цілого світу. Навіть залізниця обминала це містечко.
Небо, чорноземлі, степ! Розораний простір, що здається безмежним, де нема нічого, крім безодні неба та вузької смуги далекого обрію. Чорноземна пустеля позначена в своїй порожнечі на обрії горбами скитських курганів.
Мені здається, що пам'ять мені не зраджує, і я чітко зберігаю в своїй згадці враження від Златополя, яким я його бачив колись. Ця довга подорож на переповненій балагулі по степу від станції до містечка, сонце, яке згасає на обрії, так званий готель, подібний на постоялий двір. На величезному просторі базарного майдану білий паркан довкола дерев'яної церкви й кілька похилих акацій, що ростуть на цвинтарі. Утоптаний чорний плац з купами кінського гною, з сміттям і соломою, що їх знімає й жене степовий вітер, з рядами столиків, вбитих у землю, з срібно-сивим, курявою вкритим, бур'яном, що кущами росте під парканом церковного цвинтаря. Гістеричні кози, ідіотично нахабний містечковий цап.
На одному кінці містечка скупчилися муровані з жовтої цегли урядові будинки, в тім числі двоповерховий будинок гімназії, а на другому кінці осторонь від містечка, в долині розташувався маєток, садиба з садом і довгою тополевою алеєю, великий будинок власника хлібних млинів і цукроварень, експортера збіжжя, мільйонера Бродського. Два полюси, два відокремлені світи, що протистояли один одному, між якими простяглися дрібні дерев'яні халупки, чорні занедбані й зневажені житла місцевої людности, без садків і без зела, що в їх стисненій гущавині загубилася барокова синагога, славетна своєю мистецькою дереворізьбою й архітектурою.