Музики вже потомились. Арфіст перебирав струни з приреченістю господарки, змушеної перетирати на жорнах зерно. У дудара аж перекосилися від утоми очі. Тільки барабанщик грав легко, вистукував то обома руками водночас, то тільки однією, раз у раз їх міняючи. За столами гомоніли про шашки та полювання.
— Твій хід, Верховний Жерче.
Верховний Жрець кивнув головою, пересуваючи паличкою шашку. Брехунець рішуче смикав Бога за спідницю, намагаючись привернути його увагу. Чарівна Квітка скинула останнє покривало, і тепер на її лискучому тілі були самі лише коштовні прикраси. Ледь опущені куточки напіврозтулених губ, за якими блищали зуби, зображували жадання. Чарівна Квітка виконувала останню фігуру танка. Вона розпочала її у протилежному кінці зали, а потім, віддавшись на волю музики й немов беручи з неї наснагу, заходилася несамовито витанцьовувати по всій залі. Щокілька кроків вона спинялась, щоб знову показати всім свою красу, — розкидала руки, розводила коліна, випинала живіт. Танок вів її все далі й далі в глиб зали. На хвилю вона затримувалась, проживала в танку ціле життя, потім — знов п'ять-шість кроків і знов ціле життя… Раптом вона ненароком зачепила боком батька, той штовхнув шашківницю, і шашки розлетілися навсібіч. Бог розлючено озирнувсь і вп'явся поглядом у дочку.
— Ти невдоволений?
Шашки залетіли аж до помосту, де сиділи музики. Мелодія зненацька урвалася. За столами запала тиша. Все завмерло, лише здіймалися перса Чарівної Квітки. Вона впала долілиць на підлогу.
Великий Дім нахиливсь і вже без злості приклав до її чола долоню.
— Так-так. Авжеж. Я й забув.
Він спустив ноги й сів на краєчку ложа.
— Ти знаєш, я…
— Що, Великий Доме?
Він поглянув униз на доньку.
— Ти танцювала чудово, моя люба. Так розпалила кров…
Великий Жрець нахилився до Бога:
— А коли так, то…
Схвильований до безтями Брехунець метався між Чарівною Квіткою і ложем.
— Ти повинен, Великий Доме! Повинен!
Великий Дім сидів, простягши вздовж тіла руки. Та ось він склав їх на грудях, напружив м'язи, підвівся і втяг живіт, так що з-під труського шару жиру вирізнився міцний торс. Бог трохи посидів так.
— Ну, будь ласка, любий Великий Доме!
Бог видихнув повітря. Його очі затуманились. Тіло під ослабленими руками знесилено опало, знову випнувся гладкий округлий живіт.
— Я не можу, — глухо мовив він.
Бог глибоко, з таким свистом удихнув повітря, ніби поруч пролетіла велетенська стріла. У цілій залі ніхто не наважувавсь і мізинцем поворухнути, й оком повести — всі мовчки дивилися додолу.
Раптом Чарівна Квітка скочила на ноги й, затуливши долонями обличчя, кинулася геть. Здригаючись від плачу, спотикаючись, вона добігла до кінця зали; завіси зімкнулися за нею.
З глибини помосту вибіг якийсь хлопець. Він нахилився до Бога і щось прошепотів йому на вухо.
— Гаразд. Зараз іду.
Бог устав. Залою пробіг шурхіт — усі мовчки, не підводячи очей, повставали вслід за ним. Великий Дім перетнув за хлопцем залу й вийшов надвір. З неба плавним потоком спадала темрява. Наставала ніч, запалюючи на небосхилі міріади зірок. Ближче до обрію на небі ще сяяла кришталева блакить — така ніжна, що, здавалося, їй несила втримати навислу над нею важку ніч. Великий Дім на мить спинивсь і, окинувши поглядом цей вечірній кришталь, тихо присвиснув. Відтак знову хутко попростував у куток двору. Йдучи, він бурмотів до хлопця:
— Я маю завершити цю ніч добре, чи не так?
У кутку стояв вбудований у стіну невисокий вівтар. Тривожно озираючись довкола, поглядаючи, час від часу на стемніле небо, Великий Дім обмився святою водою. Стиха щось примовляючи, він сипнув на розжарене вугілля пучку ладану, і стовп густого білого диму метнувся вгору, у морок. Те саме Бог проробив в інших трьох кутках двору. Якусь мить він ще уважно спостерігав дим, тоді повернувся й рушив назад, до зали, бурмочучи чи то сам до себе, чи то до хлопця:
— Що ж, утримати небо я ще здатний.
У залі гості, потупивши погляди, так само мовчки сиділи за столами. Брехунець стояв навколішки, обома руками тримаючись за ніжку ложа, ніби боявся впасти. Великий Дім умостився на ложі й тепер відпочивав на самоті.
Згодом він мовив:
— Мені кортить випити.
Ту ж мить — ніхто ще не встиг і поворухнутися — Великий Жрець схопив його за руку і, як завжди, спокійно всміхаючись, заговорив:
— Невже ти не розумієш, Великий Доме?
Бог обернувсь; його впевнене обличчя здригнулося.
— Чого не розумію?
— Вранці ти впав. Увечері…
Великому Дому перехопило подих. Зненацька він засміявся.
— Ти хочеш сказати, це вже почалося?
— Саме так.
За столами, порушивши тишу, прокотився шепіт:
— Почалося, почалося!
Брехунець відпустив ніжку ложа й стояв навколішки із заплющеними очима. Потім закинув назад голову, схопився за неї обома руками й заволав:
— Ні, ні!
Та Великий Дім усе сміявся й сміявся. Він сів, спустив ноги з ложа й, не перестаючи сміятись, звернувся до гостей:
— Міцне пиво — і ніякого похмілля!
Великий Жрець усміхався й кивав головою.
— Чарівні, вірні жінки…
Брехунець пробелькотав:
— Звичайно, Великий Доме! Чого ж іще треба чоловікові? Пиво й жінки, жінки й пиво, та ще зброя — чого ж іще?
— А ще — гончар, — зауважив Великий Жрець. — І музики, й пекар, і броварник, і ювелір…
— І Брехунець, — додав Великий Дім, ущипнувши Брехунця за вухо.
А той белькотав дедалі гучніше, на всю залу, заглушаючи решту звуків. Великий Дім поплескав його по плечу.
— Заспокойся, любий Брехунцю! — Широко всміхаючись, Бог дивився на Брехунця. Він був у чудовому настрої. — Що ти таке кажеш? Я ж просто не можу без тебе обійтися!
Брехунець скрикнув, люто роззирнувся довкола, скочив на ноги й, перестрибуючи через музик, метнувся до виходу. У поспіху він заплутався в завісі, вона обірвалась і потяглася за ним. Знялася колотнеча. Чути було якісь удари, покрики воїнів, потім знов удари, військові накази.
— Я не хочу! — знов заволав Брехунець.
Згодом удари за дверима стихли, бійка вгамувалась. Знову почувся вже трохи ослаблий крик Брехунця, нажаханого і обуреного водночас.
— Дурні! Невже не можна обійтись опудалами?
Всі стояли, червоніючи з ганьби. Те місце, де завіса була зірвана, відразливо зяяло, немов рана на живому тілі.