Згодом він устав і рушив уперед, затуляючись обома руками від сонця, що пекло його лису голову і згори, і з боків, відбиваючись від гладенького каміння. Далі він зовсім прикрив долонею хворе око і вийшов на кам'яне узвишшя.
Насамперед Царевич відчув різкий запах, потім помітив хмару мух, що роїлися на узвишші. З кожним кроком їхнє дзижчання ставало гучнішим; незабаром і мухи помітили Царевича.
Він опинився на краю ями. Сонце освітлювало її аж до дна, лише з одного боку від стіни падала тінь. Мухам видимо подобалася ця яма, вони залюбки кидалися вниз, обліплюючи звалені там рештки — кістки, гниле м'ясо, запліснявілі овочі, брудне каміння. В освітленому сонцем кутку ями лежав сліпий, голову йому підпирав камінь. Його кістки вирізнялися з-поміж інших хіба тільки тим, що їх іще прикривала шкіра. Він лежав брудний, з роззявленим ротом, отож навіть язика йому пообсідали мухи. Щойно Царевич зрозумів, хто цей чоловік, як той стиха хекнув, не ворухнувши ні губами, ні язиком.
Посеред ями на клаптику очищеної від помиїв землі стояв навколішки якийсь молодик. Придивившись до нього пильніше, Царевич вигукнув:
— Брехунцю!
Але той не відповідав і все пив щось із чаші, яку тримав у руках. Він пив жадібно, гучно, заглушаючи хекання сліпого й дзижчання мух. І дедалі дужче задирав голову й перехиляв чашу, щоб не залишити в ній жодної краплини. Кинувши поверх чаші погляд угору, він побачив, що хтось схилився над ямою, і відскочив.
— Не треба!
— Любий Брехунцю! Це ж я!
Обережно, затуляючись рукою, Брехунець зиркнув скоса вгору. Все обличчя в нього було брудне, побите, подекуди по ньому текла свіжа кров, під очима виднілися криваво-червоні кола.
— Царевич?
— Допоможи мені!
Брехунець поточився в помиях.
— Тобі?! — скрикнув він. — То мені, а не тобі потрібна допомога!
— Я втік…
— Ні, це мара. Мені просто верзеться… Казали ж люди, що я божевільний! Оце ж воно…
— …і не хочу туди повертатись.
Брехунець протер кулаками очі і знову звів їх догори.
— Це справді ти?
— Вони роблять з мене Бога.
Раптом Брехунець поспіхом заторохтів:
— Витягни мене звідси! Твоя сестра… Збігай до неї, хай допоможе!
— Вона нікого не хоче бачити, — відказав Царевич. — До того ж я збираюся тікати з дому. Як хочеш, втечемо разом.
Брехунець завмер.
— Ти? Тікати?!
— Подамося туди, де холодно, й житимемо там.
— Як усе просто, — насмішкувато мовив Брехунець. — Ти просто нічого не тямиш!
— Але ж сюди я дійшов сам!
Брехунець різко засміявся:
— Атож, вирушимо по річці, за течією, перепливемо море, подолаємо суходіл, потім — знову море…
— Авжеж! Ну ж бо!
— Тебе ще ніколи не міняли на човен цибулі?
— Звичайно, ні.
— І тебе не обмацував сірієць, перевіряючи, чи не переріс ти для того, щоб зробити з тебе євнуха?
— Хто такий сірієць?
— Нас знову продадуть у рабство… — Брехунець замовк, облизав пересохлі губи, поволі обвів очима яму і знов подивився на Царевича. — Мабуть за півчовна. Ти ж бо кволий, та й не дуже вродливий, чи не так?
— Я ж хлопець. Якби я вдався дівчиною, то був би вродливий. І не мусив би ні піднімати воду в річці, ні…
— Продаватимуть разом із браслетами, що на тобі, — розважливо вів Брехунець. — Ти можеш стати євнухом.
— Краще вже дівчиною, — трохи зніяковіло сказав Царевич. — Як ти гадаєш, з цього щось вийде?
На брудному Брехунцевому обличчі все ще було вагання.
— Вийде. Витягни мене звідси, і…
— То ми втечемо? Справді?
— Втечемо. А тепер слухай…
— Хе-е-е…
— Чого він хекає?
— Він помирає, — відповів Брехунець. — Довго й повільно помирає.
— А чого в нього костур зламаний?
— Я став йому на плечі й спробував був видертися з цим костуром із ями. Але сліпий не втримався й упав, а костур зламався.
— Його, мабуть, мучить спрага.
— Атож, — нетерпляче кинув Брехунець. — Від неї він і помирає.
— Чого ж він не випив води?
— Бо вода потрібна мені! — вигукнув Брехунець. — Довго ще ти ставитимеш свої дурні запитання? Ми марнуємо час!
— І все ж таки…
— Послухай. Коли ти йшов сюди, тебе хтось бачив?
— Ні.
— Ти вмієш підкуповувати людей?
— Верховний Жрець однаково довідається. Він знає все.
— Драбину ти не притягнеш — замалий ще. Але принести мотузку міг би. Один її кінець прив'яжеш до. каменя, а другий спустиш мені…
Царевич скочив на ноги і сплеснув у долоні.
— Ну звісно!
— Твоя сестра… Але ні, в неї мотузки немає… Чи зможеш ти в когось із отих невігласів, отих милих, навіжених, тупоголових людей знайти мотузку?
Якби Царевич стояв не на самому краєчку ями, він би затанцював від захвату й щастя.
— Я пошукаю! — гукнув він. — Я знайду!
— І ще одне. Крім оцих браслетів, ти маєш і інші коштовності, правда ж?
— Звісно, що маю.
— Прихопи і їх!
— Гаразд, гаразд!
— Отже, мотузка й коштовності. Прийдеш, коли стемніє. Заприсягнися!
— Присягаюсь! Брехунцю, любий мій!..
— А тепер іди. І пам'ятай: це моя… це наша остання нагода.
Царевич повернувсь і стрімголов кинувся від ями вниз. Пробігши кілька кроків, він, однак, похопився, відскочив убік і далі пішов попід скелями. Охоронника, що звичайно нудьгував біля задніх воріт, цього разу на місці не виявилося. Та й узагалі околиця була безлюдна. Ворота стояли зачинені, і Царевич вирішив піти через пальмовий гай, потім перебрести затоплені поля і ввійти до Великого Дому через головну браму. Та біля самої води він перестрів двох голих хлопчаків, які бавилися з очеретяним човником. Царевич зажадав, щоб хлопчаки доправили його до головної брами, і ті негайно підкорилися, дивлячись мовчки й благоговійно на його браслети, намисто, сандалі, на спідницю в складку, довгий царський поділ. Далі він перетнув двір Великого Дому й опинився в своїх покоях. Няньки саме влаштувалися на післяобідній відпочинок. Він розбудив їх і наказав принести коштовності, багато коштовностей. Коли ті насмілилися запитати навіщо, Царевич лише глипнув на них, і вони покірно пішли виконувати його волю — адже перед ними був уже майже Бог. Нарешті йому принесли цілу гору коштовностей. Відчуваючи незвичну втіху, він власноруч чіпляв і чіпляв їх на себе, і тепер від кожного його поруху прикраси починали брязкотіти й дзеленчати.
З мотузкою було складніше. Здавалося, в цілому Великому Домі не існувало жодної мотузки. Щоправда, можна б узяти вірьовку з одного з колодязів біля кухні, але ж вона надто довга, та й витягти її звідти не так просто. А ще перед головною брамою на щоглах майоріли прапори, і кожна щогла була закріплена линвами й вірьовками… Царевич аж трохи розгубився. Він з брязкотом сів у кутку й замислився, що діяти далі. Кінець кінцем він збагнув: мотузки йому не знайти. Слуги, до яких він звертався, тільки вклонялися, задкували геть і вже не повертались. Царевич тяжко зітхнув і затремтів. Єдиний чоловік, який міг допомогти з мотузкою, був той, хто знав усе. Брязкаючи прикрасами, Царевич повільно підвівся.