Як проходили тему "Гризуни", наш учитель зоології Геннадій Олексійович приніс на урок опудала ондатри й пацюка, а бобра пообіцяв показати "в природі". Влітку вчитель на курси підвищення кваліфікації їздив (і навіщо вони йому, якщо він і так усе знає!), а на початку жовтня ми нагадали Геннадію Олексійовичу про його обіцянку.
— Пам'ятаю,— усміхнувся вчитель.— Можу вас порадувати: підемо до бобрів у суботу після уроків.
Нарешті ця довгождана субота прийшла, Одразу ж після уроків ми подалися разом із Геннадієм Олексійовичем, як він каже, в природу. Йшли в напрямку лісу.
"Чому він нас туди веде? — подумав я.— Адже бобри в річках водяться, будують свої греблі, нещодавно їх по телевізору показували..."
Однак у лісі ми довго не затрималися. Геннадій Олексійович зайшов до хати лісника й невдовзі вийшов у супроводі господаря Олександра Андрійовича.
— Покажу вам бобрів! — сказав лісник.— А ви допоможете мені терну нарвати. Гаразд?
Ми, звичайно, погодилися.
Стояла гарна погода. По-літньому припікало сонце, та листя вже пожовкло, під ногами шаруділа пошерхла трава. Вийшли на луки.
— Бачите оті зарості? — показав лісник рукою на кущі.— То тернівник, а за ним — річечка. У ній і живуть бобри.
Ягід на кущах видимо-невидимо. Тільки на одних вони соковиті, а на інших, особливо на тих, що скраю ростуть, в'ялі і зморщені, немовби спечені.
— Літо жарке було,— пояснив лісник.
Збирати ягоди вирішили після того, як побачимо бобрів. Крізь колючі тернові кущі пробралися ми нарешті до річечки — неширокої, спокійної, місцями порослої лепехою і осокою.
— Ось тут і живуть бобри! — Геннадій Олексійович поклав на землю корзину для терну.
— Де ж їхні хатки? — сказали ми в один голос.
— Наші бобри хаток не будують, вони в норах живуть,— пояснив лісник.— Лігво своє влаштовують над рівнем води, з нього роблять кілька ходів у воду. Цікаво, що і на берег з води вони також не виходять просто так, а через спеціальний лаз.
Ми підійшли ближче до річки, і Геннадій Олексійович показав нам баюру, діаметром метра півтора-два, затягнуту ряскою та баговинням.
— Не гупайте, діти, лаз може провалитися,— попередив нас лісник,— а він, як здогадуєтеся, заповнений водою. Я раз шурхнув — по руки загруз!
Ми обережно відійшли від баюри.
— Коли ж бобри вилізуть на берег? — не терпілося нам.
— Хто їх знає! — махнув рукою лісник.— Однак, як причаїтися, можна й дочекатися. Вони он у тій зарості осики, що над річкою, ходять, дерева пиляють, кору собі на зиму заготовляють. Будемо чекати?
Теж мені! Скільки пройти, щоб тільки оту баюру побачити? Ми сховалися в кущах і стали спостерігати. Години дві чекали безуспішно. Та ось Олександр Андрійович показав рукою на річку. Та хоч як дивилися ми — нічого не помітили.
— Он там, біля корчів, що посередині річки, бобрина мордочка з води випірнула,— прошепотів лісник.
Дістали біноклі. Добре, що Геннадій Олексійович про них подбав. І тоді побачили — бобер обережно оглядав навколишню місцевість. Хитрющий!
Та ось, встановивши, напевно, що йому нічого не загрожує, звір виринув на поверхню води, розпластав своє майже метрове тіло. Поплив. А тоді пірнув і раптом виліз... із баюри.
Ну й страхіття! Вся його така красива на малюнках коричнева шуба була вщерть всіяна реп'яхами, чередою, ще якимись чіплянками, як у давно не чесаної вівці.
— І навіщо бобру такий здоровенний хвіст? — здивувався я.
— Ти що ж, забув, як я на уроці про це розповідав? — вдавано обурився Геннадій Олексійович.— Найперше — це його кермо, а ще він допомагає боброві регулювати температуру тіла. У хвості багато кровоносних судин. Коли жарко, вони розширюються, і тоді теплу легше вийти з організму. Коли холодно, судини звужуються і не випускають із тіла тепло. Збагнув?
Бобер іще раз оглянувся довкола, вдарив об землю масивним хвостом, і раптом з баюри виринуло іще одне створіння. Трохи менше розміром. "Либонь, бобриха",— подумав я. Лісник цю здогадку підтвердив.
Бобри почвалали до заростей осоки.
— Чого ж вони не попливли? — здивувалися ми.
— Не знаю. Вони завжди туди сушею добираються! — сказав Олександр Андрійович.
А бобри вже возилися біля одного з дерев. Невдовзі воно впало, а ще через деякий час більший бобер приплив із невеликим цурупалком. Одпиляв-таки. Притягла такий же цурупалок і бобриха.
"Що ж далі з ними робитимуть?" — зацікавились ми.
А бобри потопили один цурпалок, а тоді й другий.
— Як же вони там тримаються, чом не випливають? — не розумів я.
— Бобри оті цурупалки закопують товщим кінцем у мул, до зими добрячий частокіл на дні зроблять! — пояснив лісник.— Лід вкриє річку, а бобрам не страшно — корм, як кажуть, під рукою.
Ще раз по корм бобри сходити не встигли. Річкою плив невеличкий моторний човен, а в ньому троє мисливців із собакою. Ми з жалем побачили, як звірки пірнули в баюру. А мисливці вже сходили на берег.
— Вітаємо вас, Олександре Андрійовичу! — простяг обидві руки ліснику кремезний сивоголовий чоловік у темно-зеленій штормівці.— А ми оце на полювання вибрались. Хочемо в цих очеретах мисливського щастя пошукати!
— Вольному воля, Георгію Христофоровичу,— без особливої радості сказав лісник.— А як ваша Герда? — кивнув на коричневого собаку. Той, почувши своє ім'я, зіскочив з човна. Ми ахнули від захоплення, такий він був красивий і стрункий, шерсть лискуча, гладенька, морда видовжена.
— Німецька лягава,— помітив наше зачарування собакою Георгій Христофорович,— породи "куцхаар". Герда — переможець всесоюзних конкурсів, зараз готую її на міжнародний.
Попливли мисливці в очерети. Забахкали постріли, знялися хмарками качки і подалися подалі од небезпечних місць.
— Тепер бобрів нічого чекати,— з досадою промовив лісник.—
Прийдіть пізніше, як сезон полювання на качок закінчиться, тоді продовжимо наші спостереження. Ходімо!
—— А тернові ягоди? Ми ж обіцяли! — загули діти.
Колючий терен не хоче так просто віддавати свої плоди. Я забрався в саму гущавину (над самою землею проліз), нагинав гілки, суціль вкриті соковитими сизими ягодами, і обережно рвав їх. Попробував на смак — до чого кислі! Аж щелепи звело. Коли це щось як зашарудить. Я аж кинувся від несподіванки. Мурашки по спині забігали. Що це? Невже вовк? Вони, чув, стали з'являтися у нашій місцевості. Тихо. Здалося, либонь. Я знову став рвати ягоди й кидати їх до целофанового пакета. Ні, таки щось шерхотить за кущем. Подивлюсь. Дістав складаного ножика, розкрив його і обережно, навшпиньки обійшов кучерявого куща. Що, як справді вовк? Нічого, одразу ж хлопців на допомогу кликну.