І тепер, в хвилі найбільшої переваги рефлексії та споминок, яку досі тільки переживав Герман, він не задержувався довго над картинами свого родинного життя, — так дуже те життя йому обридло. Саме вчора у нього була завзята передирка з жінкою, в котру вмішався і син, що на той час був дома. Герман тепер вже і не тямить, о що їм пішло, але тільки тямить, що жінка і син насіли на нього так, що мусив утікати з дому. Жінка лаяла його, а син грозив, посинівши зі злості. Герман сплюнув перед себе з досади. "Прокляте боже на таке житє!" — шепнув він, беручися до роботи. Швидко перо заскрипіло по шорсткім сивім папері. Але рефлексія ще не втихла. Герман зупинився по хвилі, поглядаючи на великі стовпи цифер, що п'ялися перед його очима на папері.
— Для кого то все? — прошептав він. — Хто з того схіснує? А на се прецінь весь мій вік пішов, всі мої сили!
Але діловий, практичний чоловік в одній хвилі обізвався, і всі непотрібні рефлексії втихли, поховалися геть, мов малі діти перед різкою. Герман встав, пройшовся по комнаті, випив склянку води і засів до роботи.
Була одинадцята година. Сонце жарило, а вітер крізь вікно заносив до кімнати розпарений нафтовий сопух і безконечний гук, крик та гамір робучого люду. Герман все щесид'ві писав, незважаючи на ні що. Він умисно хотів набити собі голову цифрами та рахунками, щоби прогнати другі, погані думки.
Нараз двері до його покою з лускотом створилися, а в них показалося нагло, мов червона блискавка, широке, розгоріле лице його сина. Ще хвилька, а перед ним стояв Готліб, задиханий, покритий курявою, з блискучими очима і стисненими кулаками.
— Га, — промовив він, важко дишучи і падучи безсильно на канапу.
Герман, перепуджений і здивований, випулив на нього очі.
— А ти чого сюда прибіг? — запитав він по хвилі. Готліб не відповідав. Видно, що він пішки перейшов всю дорогу з Дрогобича, та й то перейшов швидко. *Що ж таке сталося? Чого йому треба?" — думав собі Герман, дивлячися на сина і ждучи його відповіді. Відповіді не було.
— Ну, що ж там такого? — промовив Герман ласкавіше. — Чого-сь прийшов?
Послідпє запитання стрясло нараз Готлібом, мов іскра електрична. Він в одній хвилі зірвався і прискочив до вітця.
— Гроші давай, чуєш? Гроші! — скрикнув він, чіпаючи його за груди. — Гроші давай, — мені гроші треба, — багато, чуєш!..
Голос ледве продирався Гетлібові крізь пересохле горло. Його руки дрижали. Герман поблід зі страху. Він не знав що робити: чи кричати о поміч, чи уговорювати сина по-добру.
— Нащо ж тобі гроші? — спитав спокійно Герман. Він силувався на спокій, хоть чув, що йому щось під горло підступає, немов хоче його удушити.
— Треба! Треба! Не питай! — кричав Готліб, шарпаючи його. — Давай швидко, у тебе їх і так много! Давай!..
Готлібів голос урвався. Герман поглянув на його лице, в його очі... Боже! Що за дикість, що за страшна жадоба! Йому стало страшно і мерзко, немов се не власна його дитина, а якийсь гад дотикається тіла. Зачудування перейшло в гнів. Він одним замахом відопхнув сина від себе так, що той, хитаючись, покотився в кут к стіні.
— Що, — крикнув тепер Герман, дрижачи з гніву, — ти відки? Що ти за один? Чи так ся до тата з просьбою приходит? А, ти смієш на мене руку піднімати? Не знаєш, що в письмі написано: "Усхне рука, котра піднімався на батька!" І ти за грішми? Зараз кажи, нащо їх тобі?
Готліб, як упав на канапу, так-таки і лежав, не кажучи і слова. Він раз тільки поглянув на батька, але таким ненависним, злобним, затятим поглядом, що Герман замовк і, сплюнувши та пройшовшися два-три рази по комнаті, сів назад до роботи, не звертаючи уваги на сина.
Настало полуднє. Служниця ввійшла і звістила, що обід готовий.
— Їсти підем! — обернувся остро батько до сина. Готліб, не кажучи слова, встав і пішов до обіду. Він їв своїм звичаєм, багато і пажерливо, — але се не дивниця була Германові. Дивниця була йому тільки то, що Готліб з такою жадобою випивав склянку за склянкою вина, котре стояло на столі. Герман бачив, як Готлібові очі розгорялися чимраз дужче, грубі, вишневої краски губи рушалися, але ні одно слово не виходило з уст. Бачилось, Готліб бесідував, радився сам з собою не чутним нікому голосом. Батько зразу хотів заборонити йому пити так багато, але далі подумав собі: "Нехай, — швидко засне, то і перейде все". І дійсно, Германові недовго прийшлося ждати. Ще за обідом сон зло-мив Готліба, він перевернувся на софку і захропів, розкинувши руки і ноги і широко розтворивши уста. Він лежав так перед Германом недвижний, тільки губи раз в раз шевелилися, немов таємнича нарада з самим собою не переставала і у сні.
III
Сонце похилялося з полудня. Його гаряче проміння сипалося іскристим градом на Бораславське узгір'я, розсипаючись по сугорбах сірої глини, видобутої з глибочезних ям, розпалюючи тонкі дротяні линви, навинені на корбах, заламуючись і мигтячи всіми фарбами веселки на калюжках та потічках, котрих стухла, болотниста вода покрита була зверху густою, пливкою нафтою. Ясне, погідне небо горіло над гарячим Бориславом і виглядало так само сіро, як ціла зруйнована околиця. Вітер ні разу не шевельнув воздухом, не повінув холодом, не розсіяв важкого, густого сопуху, що, виходячи з ям, з глини, з потоків, з брудних магазинів, залягав хмарою над Бориславом, спирав дух в груді. А ще гори, обрубані з лісу, покриті голими стирчачими пеньками або зовсім вигорілими шутроватими та к.чмеїіястіїмп галявами, доповнювали сражения того сумного краєвиду. Голоси, що рано розлягалися і зливалися в один безмірний гамір, заповняючий всі закамарки Борислава, — тепер змовкли. Якась сонна мертвота залягала довкола. Тільки ріпники в своїх зароплених сорочках, самі зароплені по очі, ліниво поверталися коло ям, крутячи корбами, та теслі цюкали рівностайно своїми топорами о дерево, мов великі жовни. Всякий рух, який видно було довкола, всякий голос, який мож було учути, — ісе нагадувало радше повільний, сонливий рух та туркіт величезної машини, тільки що колеса, зубці, загачки та шруби тої машини були живі люди з тілом і кров'ю. Думка, не находячи нічого принадного ні поверх землі, ані над землею, мимоволі ниряла в тоту темну, страшну глибінь, де тепер, в тій самій хвилі, мучаться, працюють, риють тисячі людей, де кипить робота, оживає або завмирає надія, бореться життя зі смертю, бореться чоловік з природою. Кілько сумних зітхань, тривожних думок, гарячих молитов, п'яних викриків розлягається в нутрі землі, але наверх не видобувається ніщо, крім удушливого сопуху, все пожирає земля, глибінь, пітьма, мов той старосвітський божок власні діти. А сонце горить на небі, мов розпечена залізна куля, і, ба-читься, навмисне силується якнайшвидше висушити всю силу, всі живі соки в тих чорних, послаблих ріпниках і в тих голих, обнищених з лісів, тільки беззубими чорними пеньками наїжених горах.