Уночі з 21–го на 22–ге листопада Начальна команда УГА наказала українським військам виступити зі Львова на Винники.
Я зайшов до Цяпки. Він уже знав про наказ. Стояв підтягнутий і тверезий. Дивився на мене тоскно, зрезигновано.
— Befehl ist Befehl, — сказав. — Відступати то відступати. Я позавчора белендів тобі про легенду. А то таки правда… Ти відступай і воюй за неї, вона, може, й потрібна. Веди хлопців через Знесіння на Винники. А я відступаю тут. Моя легенда закінчилася. Бо війна — війною…
Він вийняв з кобури револьвер, перезарядив, бадьоро мені підморгнув, і поки я, заціпенілий від усвідомлення, що він хоче зробити, прискочив до нього, сотник Цяпка вистрелив собі у скроню.
Я утомився слухати скитальника Михайла, хоч знав, що його в наметі немає, не може бути, що він мені верзеться, але я не бажав його більше бачити і в сні накликав на себе сон.
Мене мучила, дратувала, розчавлювала почута чи придумана мною самим оповідка. Вона не давала мені забутися. Розпачлива і безнадійна думка роз'їдала, мов алкогольна отрута, мій мозок: скільки їх було — патріотичних легенд, зрощених на крові, а скільки ще народиться, і теж напевно окупляться вони кров'ю — і то лише для того, щоб не дати занидіти національному духові народу. А далі? Весь час відроджуватиметься наш дух лише для того, щоб колись сильніші народи про нас пам'ятали? Щоб згадували про нас, як ми згадуємо нині етрусків? Навіщо ця самоціль?
Я кликав до себе сон, і він раптом почав насуватися на мене, напливати — чорний, мов смерть. І я уже знав: як тільки він мене окутає, затулить ніздрі й рот, я задушуся, помру, і перервуться раз назавжди мої роздуми і згадки, ніколи я не зможу вже додумати того, що думалося, і не закінчу своєї розповіді для молодшого брата, який не знає і не буде знати того, що знаю я. А тоді загине моя легенда, умре… То, може, хай умирає, без неї легше стане жити іншим? Кому? Хто будуть ті, які залишаться без легенд, якою мовою розмовлятимуть? Чи стануть німі? І вимруть згодом, і забудуться — не стане по них і сліду… Катастрофа живої зорі, чорна діра, яка не може випромінити з себе пучечка світла!
Я заборсався у повені хвиль смертного сну. Мені треба жити й продовжити легенду. Нам треба жити, ми не маємо права перемінитися у мертвоту, в безглуздий кінець одвічної історії, котра повинна безперервно витворювати в собі, наче мати плід у лоні, історію нову.
Я почав боротися із смертним сном, відмахувався від нього, кричав на чорну, що насувалася валом, пітьму, кликав на допомогу скитальника Михайла. І він підійшов до мене, відігнав помахом руки зловісну темряву, нахилився, підняв долонею мою голову і притулив до губів горнятко з гарячим солодким напоєм. Я пив і, п'ючи, дивився на Михайла, прогледжував у його обличчі Вікторові риси, та до цього мені було байдуже: чорна мара відступила, я жив і усвідомлював, що живу. Мені стало добре й легко, я попросив скитальника, щоб він докінчив свою розповідь.
…Наш віз покотився згори без гальм.
У ту ніч, коли ми залишили Знесіння, на львівський головний двірець в'їхав панцерний поїзд із трьома тисячами озброєних мазурів, трьомастами кавалеристів і вісьмома гарматами.
Незважаючи на таке солідне вороже підкріплення, ми ще могли воювати. В нас було дванадцять гармат, що стояли на зручних бойових позиціях — на Цитаделі й Чортовій скалі біля Винник, доволі мали набоїв. Загони наші поріділи — головне через дезертирство, проте за нами стояв могутній тил. У трьох воєнних областях — Львівській, Тернопільській, Станіславській — на самому початку війни проведено мобілізацію мужчин віком від вісімнадцяти до тридцяти п'яти років; Українській Галицькій армії, яка налічувала до ста тисяч чоловік, дісталися усі австрійські амуніційні магазини, армія була добре озброєна і обмундирована — до Львова постійно могло надходити підкріплення з військових областей.
Дарма. Ми виступили зі столиці, слухняно виконавши волю командування, залишивши серце нашої маленької держави в руках ворога, а самі без серця жити не могли.
УГА облягала Львів щільним кільцем. Польську військову залогу живила одна лише артерія — залізниця Перемишль — Львів, і її треба було перетяти, інакше — смерть. У Львові — розповідали втікачі з міста — серед українського населення почався голод. Поляки отримували від президента СІЛА пакунки з консервованим молоком, маслом, шоколадом і мішечками білої муки, — частина цього багатства опинилася на чорному ринку. Ціни скаженіли, польська марка девальвувалась: буханець хліба коштував одного дня тисячу, другого — десять тисяч марок; біднота цілими днями вистоювала у чергах до громадських кухонь за ріденькою зупою і ложкою каші і проклинала нас: одні за те, що розпочали війну, інші за те, що програли.
Я стояв із своїм загоном у групі військ "Наварія" — неподалік залізниці, яку міцно охороняло польське військо. На початку січня 1919 року командування УГА дало нарешті наказ відтяти Львів від Перемишля на лінії Городок — Судова Вишня.
Біля села Вовчухи відбувся останній для мене бій.
У складі Другого корпусу УГА я взяв участь у Вовчухівській операції. 20 січня з допомогою Гуцульського куреня, яким командував четар Голинський, ми залізницю взяли. Можна було йти на Львів.
Саме в цей час чи трохи раніше прибула з Парижа до Варшави військова комісія Антанти на чолі з генералом Бертелемі з вимогою припинити українсько–польську війну й передати спір на вирішення мировій конференції. Емісари Бертелемі приїхали до Львова у штаб полковника Токаржевського і до Стрия, де резидував начальний командант УГА. Сталося це в день нашої успішної битви під Вовчухами. Наступного дня ми отримали наказ припинити наступ.
Як нині пам'ятаю: знеохочені стрільці кидали кріси й розходилися хто куди. Польські війська теж припинили контрнаступ.
Я не підпорядкувався наказові. Ліг за покинутий кулемет, що стояв біля колійного насипу, й у безумному розпачі стріляв по ворожих окопах, поки не закінчилася кулеметна стрічка. Потім припав головою до щитка і забився у беззвучному плачі.
З польських окопів відкрили по мені вогонь. Та для мене все довкола стало байдужим, закінченим. Я бачив, як повзли по снігу жовніри до занімілого кулемета. "Ręce do góry!"[44] — кричали вони здалеку, а потім схопилися і побігли. Я вийняв з кобури револьвер, згадав свого друга й притулив дуло до скроні. Та мужності сотника Цяпки мені не вистачило, револьвер випав з руки у снігову кашу.