Я згадав: це ворги, оленячі стежки, якими ходять і люди. Не в'язні, не скитальники, не загублені душі, а господарі своєї землі — оленярі, які знають закони справедливості і яким суджено у краю, приреченому колись бути місцем постраху, заслань і смерті, витворити своїми власними силами людську і людяну цивілізацію.
Ось видніє унизу вершина, а на ній могилки з незграбними трираменними хрестами — це місце вічного спочинку вільних оленярів–лаптандерів. Їх, покійників, привезли сюди на оленячих упряжках ненці–християни й вирізьбили різцями на хрестах імена тих, хто прагнув бачити цей край не тюрмою, а вільною землею, хто бажав передати у спадок нащадкам не секрети нищення людей, а духовні цінності.
Ці могилки, немов дороговкази, показують шлях до людяності й доброти. Треба їх повсюдно знаходити на оскверненій злом землі і йти за ними в пошуках справедливості, зневаженої колись людською глупотою.
…Про все це я колись напишу. То зовсім не важко. Треба лише уявити собі ніколи не бачені й призабуті картини так чітко, щоб вони стали реальними, так зжитися з ними, щоб тобі здалося, що сидиш у старій вітцівській хаті, за вікном якої рудіє зжовклим листям старий горіх, а на шибках, вправлених у потріскані від дощів рами, переливаються при світлі знайомі з дитинства примари.
Львів — Іслоч
1987–1989